Серед найбільш характерних рис поезії 90-х років дослідники виділяють, з одного боку, її передчасну дорослість, що проявляється в «надмірній професійності» творчості й може зумовлюватись тією культурною ситуацією переоцінки цінностей, в якій опинилися молоді поети і про яку вже йшлося вище. З іншого боку - це недо-рослість, інфантильність молодої поезії, її незрілість: «нова українська література має чимало прикмет літератури підлітків ... кожному першому притаманна інфантильність - творча, розумова, душевна тощо» [29, с. 21]. Деяким критикам, переважно старшого покоління, поети 90-х років уявляються як «інфіковані бацилою пофігізму незалежні неандертальці, перед котрими прямо й чітко постало питання виживання» [2, с. 6]. Тобто так чи інакше визнається специфічність тієї культурної ситуації, в якій опинилися поети 90-х, - ситуація «виживання», тривання на межі двох культурних парадигм, необхідність вироблення нових чи оновлення наявних форм осмислення світу. При цьому показово, що майже всі сучасні критики описують культурну й літературну ситуацію 90-х як кризову, занепадницьку, навіть катастрофічну: «Нова поезія, як мазохістична душа, відкриває нам світ, де вона приречена конати... » (В. Виноградов [4]); «Сто літ самотності української літератури лиш починаються...» (Ю. Гудзь [6]); «Сучасність занурюється у варварство нових темних часів» (І. Старовойт [24]); «Вони (митці 90-х рр. - Н.Л.) мусили прийняти на себе печать доби великої депресії, доби руйнування культури» (О. Кажан [9]); «естетика дев'яностиків формувалася в умовах національно-демократичного паралічу» (В. Даниленко [7]) і таке інше.

Якщо порівняти наведені вище оцінки поетичного досвіду 90-х років із характерними рисами поезії «вісімдесятників», то можна побачити, що художній світ 80-х років відрізняється в першу чергу цілісністю та загальною позитивною спрямованістю поетичного дискурсу. Поезія 80-х років виразно тяжіє до пошуку глибинних філософських істин шляхом неопосередкованого спілкування з життям, через заглиблення у сфери колективного несвідомого, етнічної пам'яті, де розкриваються справжні смисли ще праісторичного національного досвіду. Герметичною, ускладненою «інтравертною метафорикою» [1, с. 21] вважають як поезію «вісімдесятників», так і художні тексти поетів 90-х, але якщо у творах 80-х років, за образним порівнянням В.Виноградова, метафори «вражали мішені з потрійним дном в естетичному та філософському розумінні», то у 90-х «щільна метафоричність - мов стрілянина у примарні цілі, інколи істерична і невлучна» [4, с. 79]. Адже формування молодого покоління поетів потрапило на переломні 90-ті роки, і саме це значною мірою спричинило розламаність, хаотичність їх світоглядної моделі. Знищення авторитетів і канонів, відсутність сталих позитивних цінностей, на які можна спертися, очевидна непридатність наявної культурної парадигми, її дисфункційність у нових соціальних умовах життя лягли в основу поетичного світовідчуття 90-х. Поетичний дискурс 90-х, таким чином, виявився позбавленим певної цілі, ідейної первини, яка могла б задати напрямок творчого руху й визначити його мету, тоді як для 80-х такою первиною було усвідомлення своєї етнічної, родової приналежності та істинності загальнолюдських духовних цінностей.

Найбільш виразно, мабуть, принципову різницю між двома поетичними поколіннями демонструють самі представники цих поколінь, коли декларують засади власної творчості. Так, для представника покоління 80-х років П. Мовчана найбільш важливою передумовою осягнення буття є усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільноти, бо «людина, відчімхнута від родового дерева, від дерева людства, від батьківщини, від матері-землі, втрачає родові ознаки... Вона - мертва душа, позбавлена індивідуальності» [12, с. 77]. І це твердження можна вважати ключовим для розуміння творчих пошуків «вісімдесятників». Натомість позиція поета «від 90-х» виявляється цілком протилежною: «Вірність колективним ідеям - то завжди спосіб заповнення порожнечі в душах людей, - того місця, де має бути віра в особисто вистражданого Бога» (Ю. Гудзь [5, с. 72]). І якраз пошук такої віри (надзвичайно, до речі, важкий і болісний) став квінтесенцією поетичного досвіду покоління 90-х років, визначивши його окреме місце в українському літературному просторі.

Отже, з одного боку, розмежування названих вище літературних постатей і явищ за допомогою поняття літературного покоління - як певного кола митців і пов'язаних з їх діяльністю мистецьких явищ, яких об' єднують співзвучні світоглядні орієнтири, зумовлені спільно пережитим історичним досвідом, а також специфічне емоційне «переживання світу», далеко не завжди усвідомлене, але так чи інакше проявлене в їхній творчості, - відбувається швидше інтуїтивно, оскільки ніякого методологічного апарату не існує, та