Екстремальна тема вимагала особливої художньої форми. Отож роман написаний у вигляді опису земного життя Марії від першого і до останнього дня: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла і провела двадцять шість тисяч двісті п' ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі» [8, с. 7]. Цей вдалий художній прийом додав романові невблаганно послідовного ритму. Організуючою силою сюжету у цьому романі-хроніці постає плин часу, якому підвладні дії та доля персонажів. До того ж, тут є екстенсивний сюжет з чергуванням сцен, картин дійсності, котрі впливають на темп, тривалість, порядок, ритм зображуваних подій, котрі починаються від моменту реально-історичного часу. Якщо ж говорити про новаторство письменника, то тут автор відмежовується від класичних повістей-хронік та відновлює традиції агіографічного жанру або житійної літератури в його ранньому типі з її первинним задумом.

Якщо ж говорити про образ Марії, то способи металогічного зображення надають їй вищого буттєвого сенсу, зіставляючи її з традиційним біблійним образом та. Безперечно, символом України. Наративна атмосфера роману, згущуючись, набирає узагальнюючого значення упродовж усього тексту: від першої і до третьої його частини. Разом з тим, вищість внутрішньої змістовності образу Марії автором не нав' язується. Все це начебто ненароком випливає з наскрізь буттєвого плану роману [6, с. 49]. Піднесений романтичний стиль роману твориться своєрідними розповідними реченнями, рідше - спонукальними і питальними, з правильним порядком слів, інколи з інверсією.

У романі «Марія» У. Самчук пропонує дві категорії художньої міфопоетики: теогонічну і антропоцентричну, котрі по-своєму пропонують сторони народження, життя, смерті і воскресіння головної героїні. Отже, в першому випадку автор підходить до відображення життя з певними елементами його утвердження як своєрідного торжества в його різноманітних проявах. Це помітно, навіть, тоді, коли воно конвульсивне, тобто вибивається з небуття або ж коли нависає над прірвою, бо тут, на думку С. Пінчука, «вітаїстична поетика проявляється, так би мовити, у чистому вигляді, коли містерія життя постає в своєму спонтанному, ще неосмисленому вияві» [5, с. 328]. Це помітно, наприклад, у першій книзі, де «маленька Марія йшла вже з життям. Не раз прокинеться від сну, нап'ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю... Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Скільки праці, простору. Таке чудесне й смачне молоко!» [8, с. 8]. Разом з тим наприкінці роману зустрічаються оті «розчепірені пальці», але як мало радості у тій картині відходу з життя: «Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги...» [8, с. 142]. Звичайно, цей стилістико-семіотичний прийом не випадковий, бо він ніби єднає життя у єдине коло як завершену систему буття усього сущого.

З іншого боку, У. Самчук пропонує антропо- гонічну модель буття, але вже життєвого, житійного, де в центрі уваги - звичайна селянка Марія, яка тяжкою працею на землі виборює собі місце під сонцем: добробут, право на кохання й відповідальність за життя. Незважаючи на деякі здобутки, перемога соціалізму брутально руйнує гармонію її існування, послідовно позбавляючи її власності, якихось перспектив, онуків, дітей і, нарешті, власного життя [11, с. 55].

Незважаючи на дворівневу структуру образу головної героїні, У. Самчук суміщає її з біблійним персонажем - Марією, матір'ю Ісуса Христа. Їхня подібність, звісно, незначна: вже у присвяті У. Самчук пов'язує велич героїні, в першу чергу, з материнством. На це вказує й стиль роману, який часто підноситься до біблійної урочистості: «Бери, людино, святий хліб, переломлюй терпінням. Їж кутю зернисту і поливай її соками овочів саду твого. Запий все медом, зібраним з квітів краю твого», її прихід до церкви - зустріч з Богородицею, причому інші святі згадуються автором вже під час самого опису голодомору. Саме від неї героїня черпає спокій, радість і силу, але інколи у її серце закрадається певний сумнів, коли питання стосується здоров'я її дитини. Вже згодом, вийшовши заміж за Гната, на їхній невідповідності зупиняється автор, котрий уводить таку деталь: «Благословляли шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ - Мати Божа Молошна (знову натяк на материнство), другий - Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак» [8, с. 20], яка, очевидно, стає певним попередженням про уникнення фатальної помилки і, напевно, першого знайомства з бідою. Невдовзі помирає Романьо - перша Маріїна дитина. Незважаючи на це священик радить жінці перейняти від Святої Матері уміння витримати горе. Згодом, йдучи від Гната, вона забирає із собою ту шлюбну ікону. Після пожежі з усього Маріїного майна були врятовані діти, Гнатова мати та ікона Богоматері