Портрет Гната змальований автором, коли він ще парубком закохався у Марію. Його трагедія мала суголосся із концепцією нерозділеного кохання, в результаті чого мали місце підпалення Мар'їної хати. Згодом, коли він став ченцем, у нього вистачило сил скликати востаннє людей, щоб нагадати їм, хто вони: «Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю... Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..» [8, с. 123]. Це, очевидно, був палкий заклик до людяності і відновлення гідності в свого народу, за що Гната забрали каральні органи того ж вечора. Не випадково Марія назвала його святим, бо той страждав і не відмовлявся взяти на себе біду свого народу. Такі люди, ймовірно, були совістю народу, бо увібрали найкращі християнські риси - людяність, чесність, жертовність. Невипадково його вустами звертається автор до прийдешніх поколінь, висловлюючи надію на краще майбутнє мужнього народу.

Своєрідним «дияволом у плоті» постає Корній, який, як не дивно, постає очима закоханої Марії: «біліють зуби на загорілому лиці, розвівається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет набакир, у руках віжки» [8, с. 59]. Тож не дивно, що вони розуміють один одного: він як жертва свого часу, котра перенесла та увібрала трагедії революційного часу та вона як втілювач христологічної моралі українців. З часом, коли, напевно, вже було пізно, Марія відчуває в ньому чужого, бо його правда - брехлива, штучна, фальшива. Незважаючи на це Марія, зціпивши зуби від болю і приниження, обтрушувала з себе і нього тягар минулого, але це було недовго, бо в його образі - руйнівна сила більшовицької системи. Автор роману піддає аналізу причини деформації свідомості тих бездушних людей, що після революції разом з маузером причепили мораль жорстокості й сваволі: «Руками отаких жорстоких і бездушних виродків, як він, влада здійснювала кошмарну оргію голодомору 33-го», - вважає С.Пінчук [5, с. 330]. У тому ж річищі ідеологічних поневірянь був і Максим, котрий вже приміряв більшовицьку шинель. Вона, виявившись по ньому, дала йому змогу здобути владу і сподіватися якщо не на повагу з боку односельців, то бодай на страх, що завжди супроводжував представників нової влади [11, с. 33]. Потреба бути визнаним серед людей, користуватися їхньою повагою змушує цього персонажа знаходити собі подібних. Влада з її ідолами, яким прислужував Максим, дозволяла чинити розбій, витравляючи у свідомості людини не тільки спокій, але і душу, в чому, безперечно, чи не найбільший злочин тієї тепер уже далекої більшовицької влади, яка боялася, що генетична програма роду колись відновиться. Це означало, що може воскреснути історична пам'ять, котра зможе стати ключовим фактором оновлення нації.

З багатьох міркувань остання книга роману має чимало біблійних символів, а також ремінісценцій, корі лунають з вуст Гната: «І повстане син на батька, батько на сина...», «І будєт глад по цілій землі...», а після «ангел з трубою зі сходу сонця засурмить і мертвії возстануть з гробів і суд настане...» [8, с. 142]. Тим не менш, він не лишав їх у зляканому заціпенінні, а навпаки - примушував до оновлення і пробудження, в якому помічав духовне одужання нації: «Повстаньте і повірте в себе. Повірте у вашу силу, у вашу землю. Душі ваші сплять, душі повільні і не хочуть напружитися... Бог любить тих, хто бачить в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. ...Яке маєте право, ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими?» [8, с. 141]. Тож життєвий оптимізм, котрий досить яскраво помітно крізь трагічну канву роману, дає змогу сподіватися на відродження людської душі, спотвореної ганебною ідеологією тоталітарного режиму.

Отже, У. Самчук із притаманною йому майстерністю не тільки першим дослідив одну з найдраматичніших сторінок буття українського народу, застосовуючи елементи не тільки історичної правдивості, але й широкий арсенал стилістико- семіотичних художніх засобів, але й витворив вершинний шедевр новітньої української літератури, котрий, незважаючи на сумнівні дискусії в українофільських політичних колах, ще має бути прочитаний уважним реципієнтом.ЛІТЕРАТУРА

Кудрявцев М. Голод 33 в українській літературі / М. Кудрявцев // Слово і час. - 1993. - № 10. - С. 88-93.

Линь О. Урок пам'яті «Чорна сповідь твоя, Україно». У. Самчук «Марія». Тема голодомору 1932-1933 / О. Линь // Все для вчителя. - 2001. - Березень. - N° 7. - С. 3-4.

Пінчук С. Улас Самчук і його роман-епопея «Волинь» / С. Пінчук // У. Самчук. Волинь. - К.: Либідь, 1993. - С. 325-333.

Руснак І. Художня візія тоталітарної дійсності у прозі У. Самчука // Дивослово. - 2005. - С. 49-55.

Самчук У. Марія. Нарід чи чернь? [Посібник для 11 класу] / У. Самчук. - Харків: Ранок, 2000. - 32 с.

Самчук У. Марія; Куди тече та річка / У. Самчук. - К.: Наукова думка, 1999. - 416 с.

Фасоля А. Українська людина на зламі століть двох епох (Роман «Марія» Уласа Самчука в 11 класі /А. Фасоля // Укр. л-ра в загальноосвітній школі. - 1999.