Університет у Мюнхені, був духовним лідером української діаспори в Європі. Тим не менш, перші літературні кроки в Миколаївському ІНО, очевидно, стали в його житті ключовими. Є припущення, що під час перебування у Харкові, де він познайомився з засновником модерного театру Л. Курбасом, Ю. Бойко-Блохин зустрічався не тільки із І. Щекою, котрий, по суті, «заклав» того працівникам спецслужб тільки через те, що мав у біографії відомості про притягнення до кримінальної відповідальності, але і з своїм другом - тодішнім студентом Харківського Інституту профосвіти С. Крижанівським. Таким чином, зв'язки між миколаївськими літераторами, які брали активну участь в мистецькому житті країни, не перервалися тоді. коли почалися масові репресії творчої інтелігенції.

Серед активних учасників літературного життя молоді 1930-х рр. був і колишній член ВУСППу В. Малагуша, який, закінчивши інститут, працював директором робфаку Миколаївського ІНО, а також координував роботу творчих груп пролетарських письменників «Жовтень», брав участь у роботі комсомольських письменників Миколаєва «Молодняк» та ін. До того ж, він підтримував літературні зв'язки з тоді популярними Едуардом Багрицьким, Яковом Шведовим, поетами- земляками Марком Лисянським, а також Леонідом Вишеславським, котрий став послідовником традицій Вєліміра Хлєбнікова в світовій літературі. Є припущення, що десятки радянських творів написані на місцевому матеріалі не без участі випускників філологічного відділення Миколаївського ІНО, зокрема, дилогія Іллі Ільфа і Євгена Петрова, «Весілля в Малинівці» Леоніда Юхвіда, «Вершники» Юрія Яновського, оповідання Ісака Бабеля, Шолома Алейхема та ін.

В післявоєнні роки було немало спроб відродити україномовне літературне угруповання та, безперечно, мистецьке життя в зруйнованому Миколаєві, до оновлення якого в різні роки долучалися нині відомі письменники, зокрема, Олександр Сизоненко, який дебютував на сторінках республіканської преси у 1949 р. Пізніше ним були написані легендарні епічні полотна, зокрема, трилогія «Степ», удостоєна Державної премії України імені Т. Шевченка. Згодом, ставши директором фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова, О. Сизоненко разом із класиком закарпатської літератури І. Чендеєм був у числі тих, хто підставив плече не одному з числа шістдесятників, чия творчість вже тоді була визнана «націоналістичною». А Симоненкову книгу поезій «Тишу і грім» із передмовою «Радість першовідкриття» благословив сам С. Крижанівський, який стверджував, що новаторство поета перебуває у сфері нових художніх ідей. Це, по суті, стало свідченням високого професійного мистецтва молодого автора, а з боку його критика - викликом системі, котра вбила одного з найяскравіших поетів доби.

Роками пізніше література краю пожвавилась оригінальною творчістю поетів Анатолія

Поперечного, Еміля Январьова, Валерія Бойченка, Володимира Пучкова, В'ячеслава Качуріна, Валентина Коллара, а також автора славнозвісного роману «Канал» прозаїка Івана Григурка, краєзнавця Віктора Жадька, автора оригінальних творів для дітей Анатолія Качана, представника «нової хвилі» в українській драматургії Альберта Вербеця, котрі по-своєму відроджували славу корабельного краю, своєрідної козацької вольниці, співпрацюючи із робітничою молоддю міста, талановитими авторами півдня України, хоч і не уникнули у своїй творчості штампів соцреалізму як провідного літературного методу радянської доби.

Незважаючи на різні мистецькі шукання миколаївських літераторів, зокрема, певне захоплення образами новобудов, проблемами виробничого характеру, умови для успішного розвитку літератури на півдні України залишалися нестерпними. Вже наприкінці 1960-х - на початку 1970-х рр. з ініціативи ніби то студентів обласного центру проводилися молодіжні збори, на яких критикувалися тоді вже шельмовані радянською системою українські автори: Р. Іваничук за його роман «Мальви», О. Гончар і його «Собор». Не уникнув тієї критики і відомий шістдесятник, згодом - лауреат Шевченківської премії М. Вінграновський, якого після виходу дебютної публікації звинуватили у формалізмі, а на його Батьківщині влаштували народний суд над його родиною. Звісно, що Миколаївщина - це не тільки оспівувачі радянської дійсності, але ж і борці за іншу, сувереннц і незалежну Україну - дисиденти Олесь Бердник, Олекса Різників, а в діаспорі - Ю. Бойко-Блохин, чия творчість в радянські часи була забороненою, а їх піддавалися нищівній критиці.

Важливими спробами у сприйнятті сучасної української літератури, яка творилася Миколаївськими поетами, варто назвати літературознавчі розвідки Інни Берези, Валерія Бойченка, Поліни Водяної, Людмили Старовойт, Тамари Пересунько, Анатолія Ситченка, Олександра Пронкевича, Тетяни Кондратенко, що виходили останнім часом, присвячені окремим аспектам художньої свідомості представників сучасної літератури. З іншого боку, ключовим фактором утвердження української лірики є, очевидно, ще й організаційна робота, яка була покладена на окремі з нових літературних угруповань та об' єднань, яких у Миколаєві було декілька, що пояснювалося, очевидно, специфікою закритого корабельного міста. Відомо, що впродовж 1980-1987-х рр. ефективно діяла літературна студія «Джерела» при обласній молодіжній газеті «Ленінське плем'я», яку очолював український поет з Закарпаття Д. Кремінь, якого зараховують до покоління вісімдесятників. Він, навчаючись в Ужгородському університеті, дебютував у 1970 р., хоча був відомим у молодіжних мистецьких колах краю як автор поеми «Меморандум Герштейна», поетичних симфоній «Сад», «Параноїчна зона «А», «Танок блукаючого вогню», «Коні Адамові», які, окрім іншого, поширювалися у самвидаві, що, по суті, стало причиною вилучення цих текстів, а також «відправлення за розподілом» самого автора на Миколаївщину. Вже 1999 року він був удостоєний Шевченківської премії за книгу віршів та симфоній «Пектораль». Отож, першими з учасників цієї чи не найбільшої студії стали не тільки україномовні, але й російськомовні автори, зокрема, Людмила Артюхова, Григорій Бічков, Георгій