Народившись у степовій Таврії, але ставши жертвою експериментів над людиною на початку століття, майбутній поет, тікаючи від радянської системи як син куркуля спочатку на Далекий Схід, а згодом, мріючи про успішне майбутнє, В. Дем'янок здобував вищу освіту на Кубані. З часом, дізнавшись про початок війни, він, як і мільйони його побратимів, пішов добровольцем на фронт. Перебуваючи у складі загону офіцерів- артилеристів, вже під час першого бою молодий боєць потрапив у німецький полон. Відбуваючи три страшних роки ув'язнення спочатку в окупованій Польщі, а згодом у Німеччині, В. Дем'янок утік з табору напередодні приходу армії союзників, приставши до регулярних радянських військ. Коли ж над ним навис дамоклів меч арешту через його перебування у німецькому полоні, за що він міг бути, очевидно, засланим ще на кілька десятиліть до концтаборів для «зрадників Батьківщини», він, втікши тепер уже від червоноармійців, рушив на Балтику, де з того часу почав жити під псевдонімом «Станіслав Місаковський». Отже, зустрівшись віч- на-віч з муками і смертю, пройшовши пекельні кола випробувань і страждань, котрі випали на долю тридцятирічного чоловіка, молодий український поет, якого нечасто зараховують до кращих польських, навіть російських, на думку відомого російського перекладача його творів А. Базилевського, ліриків, знайшов сили не тільки вистояти, але й поборотися з тією системою, котра забрала в нього не тільки молодість, родину батька, але й намагалася видрати його з корінням від землі. Тим не менш, у його житті завжди була якась потаємна сила, котра рятувала від чималих розчарувань.

Визнання прийшло до нього, тоді вже відомого ініціатора популярної польської поетичної імпрези - щорічних зібрань поетів, друга класиків світової літератури Ю. Пшибося, Я. Івашкевича, Є. Анджеєвського, З.Беньковського, Є.Ордана, котрі чи не першими відгукнулися на літературні винаходи свого молодшого колеги, тільки наприкінці 1970-х рр. Тоді критика високо оцінила його перші збірки віршів «Лист» (1975), «Голоблі» (1978), збірку вибраних творів, де, окрім іншого, містилися і поеми на історичну тему («Сидонія»). Тоді ж

С. Місаковського прийняли до Спілки польських письменників - своєрідного химерного прототипу СП СРСР. Здавалось би, влада зробила все можливе для того, щоб на літературному небосхилі з'явився ще один речник соціалістичної ідеології, але не все відбувалося відповідно до логіки партійної номенклатури.

В одній зі своїх відомих поезій «Якось дав собі раду» С. Місаковський вустами вісімдесятирічного ліричного героя пригадує, скільки минуло днів і ночей, як часто сходило і заходило сонце, змінювалися уряди, але завжди «кортіло зазирнути // за межі видимого // піднятися вище можливого». Автор, цілком уміло вдаючись до традиційного сюжету зі Старого Заповіту, іронічно використовує досить непростий образ ненадійного ковчега, який стає для нього місцем для схову або ж убезпечення від можливих ризиків, які, зрештою, він намагається долати самостійно: «але я не випав за борт //завжди опановував // ситуацію», бо «я знав де що лежить // і де має лежати // куди маю йти // і коли повернутися» [2, с. 24]. Подібне екзистенційне звучання помітне і у вірші «Прощання з ХХ віком», де С. Місаковський, апелюючи до основних етапів життя, а також смерті і воскресіння Сина Господнього, зіставляє їх з віртуальною матрицею долі самого персонажа, котрий, прийшовши у цей світ із досить активним життєвим запалом, адже «марив про велич // прагнув випередити // плин часу», зрештою опинився ошуканим, бо «тебе перехитрували // обікрали // ти зостався самотнім над безоднею» [2, с. 31-32].

Подібні мотиви приреченості, зради, а також наглої смерті, які є одними з уживаних у біблійних текстах, але і такі популярні у творчості екзистенціалістів, поволі стають для лірики С. Місаковського ключовими, котрі, за свідченням окремих дослідників його творчості, дозволили називати поета великим песимістом. Ось і тоді, коли письменник використовує діалогічне мовлення в чистому автологічному вірші «Як велося на війні», де в розмові зі своїм сином батько пояснює, що на полі бою насправді буває добре, бо «межа між мною і ворогом // була чітко визначеною // ми легко впізнавали // один одного». Здавалось би, такий зовнішній спокій поетичної строфи мав би вимагати якогось внутрішнього загострення та, відповідно, традиційного авторського песимізму з притаманною авторові іронією. Отож, подібне з'являється тільки наприкінці верлібру, коли автор пише: «але кулі //Господь Бог перехоплював //і з посмішкою перекладав їх // з кишені // в кишеню» [2, с. 36]. За такими місткими строфами С. Місаковський приховував, скорше за все, божественне провидіння і