ймовірність спасіння людської душі, на які розраховував його ліричний герой, для якого війна стала мірилом совісті не самого народу, а, напевно, командування, уряду, керівника держави, котрі в такий наглий спосіб вирішували питання т. зв. національної безпеки, проте не людської сутності. Автор не виправдовує, а навпаки - співчуває, бо розуміє примітивність мислення і певну духовну зубожілість подібного типу людей і соціальних формацій, які, очевидно, були гірким результатом експериментів тоталітарного режиму.
З початком 1980-х рр. С. Місаковський все частіше повертався до образу Бога, тому його рецепція о часі передчуття змін всьому світі відповідає внутрішній християнській готовності відкрити душу вічності в умовах змінюваної часом дійсності. Саме тому в поезії «Невдовзі кожен буде богом» автор, використовуючи звернення, з певними есхатологічними відчуттями просить Усевишнього явитися перед його персонажем хоча б на якусь мить, аби узріти «погляд // порух руки» для того, щоб мати певність, що він насправді є. Подібний сумнів міг бути викликаним, напевно, тим, що ті страшні післявоєнні роки, котрі випали на долю не тільки самої Польщі, але й України, територія яких стала чи не першим та полігоном для бойових дій часів Другої світової війни, стали своєрідним мірилом витривалості людини та, як не прикро, її ймовірного поступового розчинення в ідеологічних постулатах держави, які, судячи з творчості автора, утверджувалися за мовчазного споглядання Бога, котрий не звертав уваги навіть на те, що «бажаючих посісти твоє місце //забагато». Чимало було і таких персонажів, котрі «змагаються за ва впливи // купують і продають душі // вбивають один одного за владу». Мимоволі такий опис нагадує окремі епізоди Страшного суду, есхатологічне передчуття якого постало мовби символ поступового знецінення людини, її душевного оніміння та смерті за умови тривалості самого життя.
Автор нерідко відкидає будь-яку можливість пояснити природу подібних перетворень, проте можна зрозуміти, що він разом із притаманним йому песимізмом не вірить у спасіння людських душ, котрі, посягнувши на більше, вже почали називати себе богами, тому наприкінці вірша поет ніби запитує: «хто ж тоді // сплатить борг // за наші провини // Боже» [2, с. 64]. З такими поглядами автор залишався і наприкінці 1980-х рр., коли написано вірш «Покидаючи себе», де С. Місаковський із відчуттям спустошеності підкреслює, що людина поступово віддаляється сама від себе, тому не дивно, що вона починає мавпувати, «прибирати чужу личину», причому «навіть не завжди молиться // своєму Богові» і, врешті-решт, помирає, начебто, своєю смертю [2, с. 87-88]. З іншого боку, автор чітко поляризує персонажів, тому усіх тих, «хто не має нічого // не буде спокушений // не матиме ворогів // живе собі // як у Бога // за пазухою» [2, с. 89] він не називає щасливими. До цього числа він зараховує ще й тих, хто був гвинтиком ідеологічної машини, дбаючи, в першу чергу, про тіло, а колись - і про душу, як це наведено у вірші «Бог далеко». Тут ліричний герой, котрий повністю віддався роботі на спецоргани, потрапляє до власноруч зробленої пастки, вихід з якої можливий хіба що шляхом компромісу, котрий пропонує діюча влада: «ми вимагаємо небагато // цей папірець не письмове зобов'язання // і не йдеться про підпис кров'ю» [2, с. 107-108]. Крізь наведені поетичні рядки пригадуються часи репресій української інтелігенції 1960-1970-х рр., коли частина з нині відомих письменників уберегла свій життєвий спокій шляхом написання покаянних листів, а також підписуванням колективних листів проти своїх же побратимів. З іншого боку, автор, напевно, знає, хто зможе витримати подібні наруги часу: тільки богоподібні страдники, котрі, спокутуючи гріхи людства, своїми благими вчинками змогли подолати не тільки тоталітарну систему, але і саму смерть.
Апелюючи до філософської концепції християнства, С. Місаковський мимоволі закладає підвалини іншої системи сучасного світоуявлення, котра стає своєрідним контроверсійним мірилом духовності новітнього покоління. Ось чому автор не вимагає від свого персонажа сповідатися Богові за скоєне, а навпаки: самому собі. Цей художній парадокс, суголосний із естетикою В. Винниченка і його «чесністю з собою», яка не спрацювала в роки УНР, інші трагічні періоди української, польської історії, слід тлумачити як відповідальність персонажа за скоєні людством гріхи, які обов'язково повинні бути спокутими. На думку автора, справа залишається за невеликим: необхідно сказати голосно і відверто, «чого мовчиш // боїшся //усі бояться // але розповісти // треба» [2, с. 96-97]. Іншими словами, С. Місаковський, узявши до уваги тривалий процес національної історії, одним із небагатьох в тодішній поезії запропонував осмислення минулого шляхом використання історіософської домінанти, що допомогло його поколінню вимушених біженців або ж блудних синів окраденої держави швидше наблизитися до ідеалу виплеканого у післявоєнних мріях вільного від терору суспільства.
З іншого боку тоталітарного світу творилася інша література, котра задихалася від ідеологічної наруги. Це розуміли не тільки ті, хто чинив активний спротив системі, але і ті, хто був вимушений мовчати. З іншого боку поставало молоде покоління, яке з часом назвуть вісімдесятниками з їх внутрішнім спротивом та іронією поетичної строфи. Дмитро Кремінь, який дебютував вже на початку 1970-х, в один з найдраматичніший період української історії - період масових репресій інтелігенції. Як помітила радянська