1978 року Д.Кремінь все-таки видав дебютну книгу віршів «Травнева арка», котра стала певною протилежністю до раніше вилученої каральними органами книги, але без отого пафосу, якого вимагала система. Пізніше виходили інші книги, які допомогли авторові заявити про свої поетичні шукання вголос. Незважаючи на десятиліття своєрідних випробувань, раніше вилучена симфонія Д. Кременя «Золота ліхтарня», як і поема «Сад», котрі й зараз перебувають на зберіганні в УСБУ по Закарпатській області, вперше були опубліковані у 1998 році в книзі поезій «Пектораль», за яку письменник удостоєний Державної премії України імені Т. Шевченка. Композиційно симфонія складається у відповідності з музичним жанром: тут є основні складові елементи Allegro Giocoso, Grave, Allegro, Allegretto, Andante, Risoluto (Scenes Pathetiques), Grave і Постскриптум, де поет, художньо відтворивши літературний процес 1970-х, згадує розстріляних Курбаса, Плужника, Косинку, Влизька, а також своїх побратимів, зокрема, О. Лишегу, Г. Чубая, М. Рябчука, тому широко застосовує класичні образи Фауста, архангельської труби, але найбільше - «золотої ліхтарні вогонь», котра додала суттєвого історіософського спрямування металогічній архітектурі поетичного тексту з означеними автором елементами богошукань. Помічаючи за ліричним героєм ознаки роздвоєності як характерної ознаки національної ідентичності, автор підтверджує, що рано чи пізно вони могли призвести до великої біди («Я і демон, і бог...»), тому Д. Кремінь із сумом зазначає, що «загубилось між зір і епох //1 моє покоління». Подібний елемент невизначеності, своєрідної втрати місця на своїй землі подекуди ставав визначальним лейтмотивом у творчості автора, котрий, пройшовши зі своїм персонажем непростий шлях від забуття до воскресіння українського світу, іронічно, майже услід за С. Місаковським, припускав: «А ми навіть бога зробили людиною. // Наплювали в епоху нам, наче у душу», де помітний біль за те, що своя ж свобода належала іншим, тим, хто з пихатістю посмішки та обважнілістю тіла навіть не приховував моральної деградації, а навпаки: вказував на особливість вищого призначення: «Боги на Олімпі співають? // Спиваються» [1, с. 85].

Подібні тенденції помітні й в симфонії «Сад», котра, маючи схожу композиційну будову, містить універсальний образ Гетсиманського саду, який автор називає домом, божественним храмом, де варто помолитися во спасіння душ людських. З поміж кількох голосів, котрі обступають ліричного героя, тільки третій голос може викликати до себе приязнь з боку небесних сил, тому до нього приходить Бог - «сяючий, як сад. // У білому, // Як собор. Я не смів і глянути йому у вічі. // Прийшов до мене бог, а може, то був усесвітній нічник. // Сад упав на коліна. //1 я на коліна упав, наче сад» [1, с. 94]. Подібне богошукання, крізь яке проступає металогічний образ усесвітнього нічника як уособлення істинної правди і віри, допомагає персонажеві знайти істину, але крізь біль і зраду, котра, відповідно до біблійного сюжету, приходить серед ночі: «Чорний бог самоти! // Усесвітній нічник» Порівнюючи людину з богом, Д. Кремінь нерідко має під тим на увазі юнацький запал і відкритість намірів, котрі допомагають його поколінню не тільки вистояти, але і побудувати ідеальний, де в чому утопічний світ («і наша доля українська вбога, // де ми ходили в молодих богах» («Поети помирають молодими...») [1, с. 30]; «Як юний бог, як молодий гульвіса // Я йшов поміж закоханих богинь» (Запізнілі терцини») [1, с. 169].

З певним сарказмом автор звертає увагу і на тих, хто намагається і досі називатися рівними до Всевишнього, тому поетичний гнів став ще однією картиною страшної дійсності у вірші «Вежа»: «А в фіналі еллінської драми // «Бог з машини» одне повелів: //Із каміння возводити храми. // і взялись. І возводимо... хлів» [1, с. 42] або ж: «Як вони розводять нині лоха, - // блазня, фарисея, скомороха // в олімпійські вивели боги. // Та стоять китайка й домовина: // йде у світ од Господа дитина // і хрещаті сіються сніги...» («Дні окаянні») [Кремінь, с. 30]. Д.Кремінь із притаманним йому співчуттям від того, що повені огорнули Закарпаття, але і взимку навіть немає снігу, із сумом констатує: «І не линуть сніги високосні - // Навіть снігу нам Богу шкода» («Не поїду до матері в гості») [1, с. 28]. Саме тому елементи песимізму, притаманні сучасним європейським авторам, став суголосним настроям персонажа Д. Кременя: «А єзуїт показує стигмати. // Фініта ля комедія. Кінець. //1 нас не порятує божа мати. //Бог-син, Бог-дух