Проте образ Чаттертона-сатирика, із чітко сформованими політичними поглядами, зрілого й мужнього, рішуче не підходив романтикам. Це була занадто сильна і навіть жахаюча у світлі подій Французької революції модель. Деякі поети були готові використовувати образ Чаттертона- жертви в політичній боротьбі. Доля молодого митця, забутого урядом, зігнорованого суспільством і фактично вбитого гордовитістю лордів (у зв'язку з цим особливо сильно діставалося Горесу Уолполу), була чудовим матеріалом для обвинувачення суспільства в нездатності оцінити своїх кращих синів. Так, наприклад, робить Вільям Хейлі (Hayley, William) у четвертій книзі свого «Есе про епічну поезію» (Essay on Epic Poetry, 1782), а потім і Генрі Джеймс Пай (Pye, Henry James) у «Шляху досконалості» (Progress of Refinement, 1783).

У результаті найбільш привабливим епізодом, пов'язаним із Чаттертоном, стає його смерть. Прикладом тому можуть бути докладні описи цього моменту Вільямом Хейлі (Hayley, William), Едвардом Рaштоном (Rushton, Edward) у вірші «Забутий геній» (Neglected Genius, 1787), Томасом де Куїнсі (De Quincey, Thomas) у «Щоденнику Томаса де Куїнсі» (A Diary of Thomas De Quincey, 1803) тощо. Приваблював драматизм цієї смерті й художників: Джона Флексмана - «Чаттертон, який приймає отруту з рук Духу відчаю» (Chatterton receiving Poison from the Spirit of Despair) і, звичайно ж, Генрі Уолліса - «Смерть Чаттертона» (The Death of Chatterton). Саме історія створення останньої з цих картин, для якої позував інший відомий англійський поет та письменник, Джордж Мередіт, стала, поряд з історією Чаттертона, однією з центральних у творі Акройда.

«Чаттертон» починається з короткого викладу біографії Томаса Чаттертона. Ця біографія дуже скупа, нагадує за стилем статтю з енциклопедії й містить тільки ті факти життя героя, які тією чи тією мірою можуть вважатися достовірними (хоча саме проблема того, наскільки будь-яка історична інформація може бути достовірною, є однією з головних у романі). Надалі в самому тексті Акройд пропонує три варіанти того, що могло б дійсно стояти за цією сухою енциклопедичною довідкою, - роман складається з трьох частин, кожна з яких пропонує свою версію смерті Чаттертона, тоді як офіційний варіант біографії поета змушує читача весь час усвідомлювати відхилення від історії. Перша з версій, що стосується життя й смерті Чаттертона, відповідає офіційній - Чаттертон покінчив із собою з безвиході. Друга побудована на припущенні, що Чаттертон сфальсифікував свою власну смерть і продовжував жити, заробляючи підробками творів відомих поетів тієї епохи. Ця версія, викладена в частині, дія якої відбувається у двадцятому столітті, й представлена Чарльзом

Уічвудом, сама по собі є романтичною. Останню з версій, представлених у романі, Акройд будує на теорії, висунутій деякими сучасними літературознавцями (Суарес, Холмс), які стверджують, що на момент своєї смерті Чаттертон був далекий від жалюгідного стану, приписуваного йому романтиками. Навпаки, існують документальні підтвердження того, що його кар'єра стрімко йшла вгору і він непогано заробляв. Його листи додому сповнені планів на райдужне майбутнє, і в них немає жодного натяку на депресію й відчай. Відповідно до цієї інтерпретації, смерть Чаттертона була просто нещасним випадком, невдалою спробою позбутися венеричного захворювання, для лікування якого в той час застосовували маленькі дози миш'яку в суміші з опіумом. Але й цю версію читач не може сприймати всерйоз, незважаючи на її реалістичність і на те, що вона остання в тексті роману, що, відповідно до законів реалізму, «надає цій версії статусу істинності [6, c. 320]». Адже не даремно Акройд вустами Мередіта попереджає про те, що «найбільший реалізм - найбільша підробка [2, c. 139]»80 Надана у такому світлі версія смерті Чаттертона стає лише ще однією художньою репрезентацією, не більше, але й не менше.

Відтак, Акройд використовує біографію Чаттертона як яскравий приклад, що наочно демонструє відносність історичних фактів. Зацікавившись його особистістю, Чарльз Уічвуд починає вивчати всі доступні йому біографії поета. Дуже швидко він доходить висновку, що «кожна біографія описувала зовсім іншого поета: навіть в елементарних спостереженнях одна суперечила іншій, таким чином, ніщо не здавалося певним [2, c. 127]». Спочатку це дратує