Отже, оповідач подорожує підземним Віднем. Він відвідує найрізноманітніші установи, які розташовані під землею, спілкується із різними особами, які працюють у даних закладах. «Подорож у внутрішній світ» потрібно розуміти алегорично: автор намагається проникнути у глибини історії та людського духу. Для цього він звертається до історичних дат та подій, до історичних та філософських матеріалів. Центральне місце у творі займає психоаналіз З. Фройда. Ґ. Рот описує не всю історію, а лише «культурне виверження» [5, с. 225] минулого, оскільки основним завданням твору є викрити несвідоме австрійського народу і таким чином вказати на причини занепаду габс- бурзької монархії та відповідно всіх сьогоднішніх негараздів, які приховані у минулому. Адже саме воно складає несвідомі травми, нереалізовані бажання та сподівання. За З. Фройдом, позасвідомі процеси створюють динамічний тиск на свідому частину, вимагаючи негайної реалізації потреб, формуючи таким чином поведінку [2, с. 203]. Тільки усвідомлення та оприлюднення татуйованих травм і бажань, виведення їх із темряви несвідомого дають можливість людині керувати собою та, так би мовити, зцілитися. Саме тому Ґ. Рот обирає підземне місто як символ несвідомого й намагається відкрити його для народу, щоб провести можливе лікування душі. А все, що стається з бібліотекою, символічним мозком, - це доля, яка може спіткати, якщо людина забуде та не зверне належну увагу на своє несвідоме. Отже, рух підземним містом - це рух несвідомим.

Підземелля має своєрідну будову. Письменник розповідає про безліч підземних ходів, що утворюють своєрідний лабіринт. Карта цього лабіринту нагадує анатомічну будову тіла людини: її нервових каналів, артерій, венозних судин та органів. Головою такого дивного організму є Національна бібліотека. Її місце розташування є теж символічним: «Атлас підземного Відня подібний до зображення людини у якомусь підручнику з анатомії, де змальовані всі її нерви, вени, артерії та органи. Голову цього невидимого зовні організму разом із його пам'яттю складає Національна бібліотека, яка сягає ще на глибину трьох поверхів під землю...» [4, с. 16]. Слід звернути увагу на акцент, зроблений автором, що бібліотека виконує функції голови, а саме - вміщує пам'ять. Цій установі у літературі дуже часто приписується власне значення колективної пам' яті народу. Ґ. Рот у цьому не є винятком.

Отож, фікційна бібліотека Герхарда Рота - реальна Віденська національна бібліотека: «Ця 250-річна бібліотека подібна до книжкової шахти. В її фондах знаходяться 2,6 мільйонів томів» [4, с. 16]. Із бібліотечного фонду, із цієї шахти, необхідно здобути скарби - книги. Якщо провести паралелі між цією метафорою та прийомами психоаналізу, то отримаємо наступне: книги, відтак знання, як і приховані душевні травми, теж потребують виведення із темряви несвідомого. Отже, бібліотечні фонди виступають своєрідними закутками людського мозку.

Бібліотеку Ґ. Рота можна порівняти з одним із найважливіших людських органів - мозком. Книги - це накопичена інформація. Мозку притаманні різноманітні комірки для збереження певної інформації, подібно до відділів бібліотеки. Мозок - це також найпотаємніший орган людського організму. Він керує людиною, її діями, є її пам'яттю, свідомим та несвідомим. Аналогічно й бібліотека містить культурну спадщину всього світу, є його пам'яттю, його мозком. Вона втілює у собі матеріальну вічність, оскільки містить інформацію від початків і аж до сьогодення, яку передаватиме й далі. Відтак у бібліотеці захований цілий світ.

У зв'язку з бібліотекою у Ґ. Рота зустрічаємо також поняття «гробниця». Йдеться про позбавлені уваги книги: «Це «сховище» є одним із найглибших закутків Національної бібліотеки, в якому під час Другої світової війни зберігалися найцінніші об'єкти. Крім того, була ще «гробниця» для позбавлених читача книг» [4, с. 16]. Німецький літературознавець Ґ. Штокер пояснює порівняння бібліотеки із місцем поховань: «Метафоричне поєднання книжок із гробницями ґрунтується на уявленні, що у бібліотеці зустрічаються живі та мертві, оскільки вона є позачасовим простором. Це уявлення походить ще від тісного зв'язку між письмом, смертю й пам'яттю» [5, с. 229]. Ґ. Рот описує «гробницю» книг, які не побачили світ та не знайшли свого читача через те, що їх автори чи видавництва не подобалися панівному ладу та режиму: «Цілі бібліотеки єврейських утікачів чи продукт видавництва Берман-Фішер, які упродовж років не змогли ніяк «ліквідувати», лежали штабелями у цій «гробниці». Серед них також ціла бібліотека спадку Шніцлєра» [4, с. 16-17]. Автор неспроста помістив саме ці книги у «гробницю». У такий спосіб він наголошує на прихованій душевній травмі австрійського народу - антисемітизмі. Оскільки переважна більшість австрійських письменників були єврейського походження, вони та їх твори переслідувалися націонал- соціалізмом, а відтак - знищувалися. Для австрійської нації це означало зазіхання на її гордість. Отже, з цього випливає, що бібліотека виступає і як вид підсвідомої пам'яті, найнебезпечнішої, бо саме вона непомітно для людини керує її вчинками та почуттями. Адже бібліотека таїть у собі заборонене, витіснене, забуте, «цілі бібліотеки євреїв-утікачів» [4, с. 16], приховану травму австрійського народу.

Ґ. Рот розповідає про наплив книг та журналів: