Письменник не залишає поза увагою і владу слова. Він згадує численні нищення книг: «Вогонь та безумство витали при їх спаленні вже у XVII і XVIII століттях» [4, с. 19]. У цьому жахливому акті брали участь самі ж працівники бібліотеки. Слово мало таку владу, що його просто боялися. Заборони цензури щодо публікації були своєрідним крематорієм для книг та їх авторів. Страх перед словом існував завжди, і сьогодення - не виняток: «У часи націонал-соціалізму список «шкідливих та небажаних книг» сягав десятків тисяч позицій. Твори, які потрапляли у цей список, позначалися штампом «Заборонено». Сьогодні цей штамп перекреслили, але все-таки зберегли на обкладинці як тавро тієї епохи» [4, с. 19]. Владу книг Ґ. Рот демонструє на особистому прикладі Гітлера: «Фактом є те, що Гітлер дістав тоді перші у своєму житті антисемітські брошури, як він сам колись зауважив. Йдеться про серію публікацій «Остара» Юрга Ланца фон Лібенфельса...» [4, с. 90]. Саме прочитане підштовхнуло його до ідеї непримиримої битви між «світлими» та «темними» расами і, як наслідок, - до Другої світової війни. Отже, книги - це ще й небезпечна зброя, здатна зруйнувати світ. Адже на мову, слова найкраще реагує людська свідомість. Власне слово є ключем до підсвідомого. Через вербальний діалог ми комунікуємо, через слово ми сприймаємо світ, саме через вербальні поняття наш мозок реагує на світ. Це твердження можемо підтвердити тезою відомого австрійського філософа Л. Вітгенштейна: «Кордони моєї мови є кордонами мого світу» [8, с. 67]. Це значить: все, що ми можемо охопити словом, існує для нас, для нашого мозку. У такому разі, в Ґ. Рота світом людини є бібліотека, оскільки саме в ній вміщена вербальна реальність - книги.

Особливе місце у книзі австрійського письменника займають митці. Їх автор поміщає у психіатричну лікарню, якій дає символічну назву «Дім розуму, що спить» (під «розумом, що спить» розуміємо людське несвідоме). До митців у даному випадку належать письменники, художники, музиканти, які страждають від шизофренії. Вони існують окремо від світу. Психіатричний заклад, у якому вони перебувають, розташований на пагорбі на окраїні лісу, як на маленькій чарівній горі, він «не належить ні пеклу, ні іншій стороні» [4, с. 32]. Всі ці люди страждають шизофренією - певними розладами роботи мозку. Із цього можна зробити висновок, що митці виступають своєрідними важелями, що забезпечують рівновагу, адже вони відкривають людському оку те, що недоступне для нього в обох світах: реальному та суб'єктивному. Саме тому їм відводиться така вагома роль як просвітительство. Притулок митців, як і бібліотека, є позачасовим простором, відчуття часу тут просто втрачається: «"Будинок митців" - це цілком інший світ із іншим часовим виміром» [4, с. 43]. Він символізує світло, а саме прозріння. Тільки ці люди можуть врятувати світ, лише у їх владі розпізнати істину та донести її до мас. Поза «Домом розуму, що спить» панує темрява: «Коли я знову вийшов на вулицю, я потрапив у нічну темряву. Небо без зірок... Віддаляючись я бачив ще його освітлену кімнату через вікно, яка, наче таємничий ковчег, беззвучно зникала у сутінках» [4, с. 45]. Відтак митці своїми творами вказують людям на темряву, в якій ті живуть. Один із них, Франц Кернбайс, малює царство тіней, «країну Нікого для загублених тіней» [4, с. 35]. Інший зображує жах, що засвідчує інертність та пасивність людей. Вони перебувають у постійному страху: «Світ, який він проектує, є сповненим жаху, демонічним, отруйним. Він намалював страх у багатьох іпостасях, але переважно у жіночій подобі» [4, с. 37]. Як відомо, жіночий образ є втіленням усього емоційного, хаотичного. У бібліотеках, навпаки, панує чіткий порядок. Отже, цією символічною «жіночою подобою» Ґ. Рот вказує на хаос, що заполонив світ, а також на людську свідомість. Оскільки метафоричні бібліотеки, як правило, зазнають краху, то автори у такий спосіб демонструють людське безсилля протидіяти світовому хаосу, а точніше безсилля людського мозку сприйняти цей хаос, адаптуватись до реальності. Один із найважливіших органів життєдіяльності просто «ламається» і відмовляється працювати. Саме через це виникає таке непорозуміння людини і світу. Люди цього світу вже мертві, їхні тіні знаходять свій притулок у Гадесі. Лише «бійці», якими є митці, можуть це зрозуміти. З-під їх пера виходить жахлива реальність, яку ніхто не хоче усвідомлювати: «Повільно, як пляма чорнила на промокатку, всмоктуються в наше життя історії із різних предметів та дрібниць, історії, які розповідають про безвихідь, ностальгію за асигнуванням, занепад, хвороби та смерть» [4, с. 94]. Своїми творами митці намагаються розбудити людей у цьому «світі тіней», саме через це їх вважають божевільними. Якщо