У притулку для божевільних він стикнувся зі справді мертвим тілом, коли робив розтин трупа. Не хробаки, а мухи були першими комахами над мертвим тілом старої жінки. Під час «анатомічної операції» Мерівелові спало на думку: «Чи не вражає вас жахлива, але вірна думка, що у чоловіків у цьому світі і в цей час є багато чого, що може слугувати еквівалентом грошей, у той час, як жінки можуть запропонувати лише своє тіло, і коли ця валюта розтрачена, ким вони б не були, вони залежать від чиєїсь милості [10, с. 258]». Герой розуміє, що тіло, особливо жіноче, набуває знакової цінності, залучається до процесу, функціонування та стратегія якого, на думку Бодріяра, такі самі, як у політичній економії [2, с. 167].

Повне переродження («реставрація» тіла як ще одна інтерпретація назви роману) відбувається, коли наратор помічає зміни свого тіла: «Оскільки у мене не було жодного люстерка..., я не звертав уваги на свою зовнішність... Я дуже сильно схуднув... Я сів на один із стільців... і намагався прочитати моє змінене обличчя, як читають по руці...» [10, с. 356]. Повністю роздягнувшись, Мерівел розглядає в дзеркалі «частини своєї анатомії - язик, під пахвами, соски, ніс, пах і коліна» [там само]. З медичної точки зору нічого не змінилося - він цілком здоровий. Але його гротескне тіло перетворилося на класичне. Разом з ним зникли розкутість, вільність у поводженні. Отже, в романі «Реставрація» концепт гротескного тіла поступово змінюється класичним індивідуальним, з акцентуацією його знакової цінності і підкресленим баченням з медичної точки зору.

Соматичний код у ретровікторіанських романах проаналізуємо на прикладі твору П. Акройда «Ден Лено і Голем з Лаймхауса» та дилогії «Ангели і комахи» А. Байєтт. Зовнішній бік вікторіанської культури позначений асексуальністю, антитілесністю, романтизацією та сентименталізацією міжстатевих стосунків. Прихована і стримувана тілесність у романі «Ден Лено і Голем з Лаймхауса» існує в натяках, окремих мазках, її вміщено в театральний дискурс, вона позначена рамками вікторіанської ригідності. Жорстока сексуальна репресія є причиною перетворення протагоністки роману на маніячку, яка пояснює, чому вона розчленовує свої жертви. Зі сповіді Елізабет ми дізнаємося, що її мати була повією, котра «виправилася» на релігійну фанатичку: «...вона ніколи мене не любила... Я була гірким плодом її матки, зовнішнім виявом її внутрішньої зіпсутості, знаком її хіті і символом її падіння... Вона примусила мене спокутувати її сором. ... У мене між ногами є місце, яке мати ненавиділа і проклинала - коли я була маленькою, вона сильно мене там щипала чи колола голкою для того, щоб привчити мене, що то є місце болю і покарання» [6, с. 11-13]. Біль супроводжував протагоністку все її дитинство - вона лагодила вітрила, і її руки були сколоті голками. При змалюванні головної героїні читацька увага акцентується на руках - «великі руки, жодна жінка не повинна мати такі великі руки» чи «такі подерті, в шрамах». Коли вона починає виходити на сцену у театральному костюмі, то вдягає рукавички: «Я знала, якими дивними виглядали мої руки, такі великі і вкриті шрамами, тому вдягнула білі рукавички, для того щоб підкреслити їхній розмір. Я піднімала перед собою руки і говорила, зітхаючи: «Погляньте на ці бридкі бавовняні рукавички!» [6, с. 105].

На думку Ж. Бодріяра, «оголеність та неоголеність стають елементами структурної опозиції й таким чином сприяють позначанню фетиша» [2, с. 168]. Як приклад фетиша дослідник наводить панчоху. В романі П. Акройда такою річчю, фетишем є сорочка повішеної Елізабет, її рукавички, коли вона виступала на сцені: вдягнувши свої руки, вона визначила їх як еректильні, виділила зі свого тіла. Звичайно, акт акцентуації рук можна розглядати як прояв вікторіанської моралі - нагальну необхідність прикрити голу шкіру. Однак виходячи з думки Ж. Бодріяра, що у фетишизмі бажання здійснюється через заклинання кастрації й потягу до смерти [2, с. 167], більш вірогідним поясненням постійного підкреслення рук протагоністки є натяки, що саме цими руками вона вбила більше десятка людей.

Посаджена в клітку (хоча б і позолочену) патріархальним суспільством, вікторіанська жінка шукала полегшення від своїх страждань через насолоду, віднайдену в наркотичній залежності, аномальних сексуальних бажаннях та маніакальній одержимості. Протагоністка роману П. Акройда віднайшла цю насолоду в холоднокровному плануванні вбивства невинних людей. Простудіювавши книги з хірургії, Елізабет досить «творчо» підійшла до практичної частини. Життя для колишньої актриси стає симулякром театру, де вона розігрує есе Т. Де Квінсі «Вбивство як одне з витончених мистецтв». У своїх спробах правильно - за медичними законами - різати людей Елізабет нагадує різника, котрого Ж. Бодріяр наводить як приклад майстерності і довершеності у власному мистецтві: «Це пречудовий взірець аналізу, його разючої операційности, якщо подолати цілісний, субстан- ційний, непрозорий погляд на об'єкт..., подолати анатомічну візію тіла як цілісної споруди, котру можна чикрижити, як бог на душу покладе, споруди, зовнішній вигляд котрої поєднує в собі кістки, м'ясо і внутрішні органи...» [2, с. 202-203].

Протагоністка роману подолала цей тривіальний погляд на людське тіло. Показовим є опис того, що вона зробила з Соломоном Вейлом, єврейським вченим-каббалістом (у поданому нижче уривку вважаємо за необхідне при перекладі зберігати чоловічий рід