На зв'язок між проблемою болю і влади вказує американська дослідниця Е. Скеррі: «Що допомагає при переході від абсолютного болю до фікції абсолютної влади, так це нав'язливе, самоусвідомлене виставляння посередника. На найпростішому рівні цей посередник і є зброєю» [9, с. 27]. Посередники - зброя чи рана - в контексті тортур асоціативно застосовуються для вираження болю. В романі П. Акройда цей фізичний стан переданий не з точки зору жертви, а з точки зору маніячки Елізабет. Вона є посередником, її руки, а не ніж чи молоток, згадувані побіжно, - це виставлена зброя. «Хоча той, хто катує, володарює над тим, кого він катує, як у фізичному, так і в вербальному планах, повне володіння вимагає, щоб фізичні відчуття катованого і вербальні можливості ката зростали, отже ув' яз- нений перетворюється на величезне тіло без голоса, а кат на голос, що розширюється в просторі... за повної відсутності тіла» [9, с. 57]. Схожу картину спостерігаємо, читаючи підроблений щоденник Джона Крі: жертви маніяка існують лише через посередництво його голосу в його ж розповіді, переважно вони мало що встигають сказати, лише важко дихають чи стогнуть від болю, набираючи чітких тілесних обрисів. Справжній кат, Елізабет, для оточуючих існує в образі жорстокого чоловіка, тобто вона позбавлена власної тілесної оболонки, її тіло виконує лише необхідні рухи, у той час, як за допомогою голосу її власний простір значно розширився, зводячи простір жертви до кімнати, столу чи сходів на набережній Темзи.

Протест проти кайданів вікторіанського лицемірства та репресованості в цьому романі має агресивний і жорстокий характер: «...будь-яка смерть чи насильство, котра виходить з-під монополії держави, має підривний характер - це знаменує собою скасування самої влади. Звідси випливає й отой чар, яким притягують до себе знамениті убивці, бандити і всі інші маргінальні типи, по суті він збігається з чарівливим впливом, який справляють на нас мистецькі витвори... Причаровує лише те, що не обмінюється в площині цінностей: секс, божевілля, смерть, насильство...» [2, c. 287]. Вміщення історії Джека-потрошителя в контекст театру показує нам «інше» вікторіанство - нічні вулиці, мюзик- холи, маргінальних особистостей і порушення рамок звичної стриманості.

Основну сюжетну лінію першого роману дилогії А. Байєтт «Ангели і комахи» створює закоханість і розвиток взаємин вченого-ентомолога Вільяма Адамсона й аристократки Євгенії Алабастер. Протягом більшої частини тексту акцентується «білизна», «непорочність», «цнотливість» Євгенії: «Тюль і тарлатан оточили її непорочні білі плечі і бюст... Проста нитка білосніжних перлів на білосніжній шиї вирізнялася ледь помітним мерехтінням. Її горда оголеність була недоторканною» [7, c. 6]. Адамсон порівнює її з білою лілеєю, з метеликом Morpho Eugenia атласно-білого забарвлення. Коли ж підкреслюються інші, чуттєві, риси зовнішності Євгенії, такі як «вологий погляд», «прозорі сині очі», «рожевий язик, який облизує пухкі вуста», то авторка інкорпорує ці елементи у текстову тканину таким чином, щоб акцентувати страх Вільяма «заплямувати», «забруднити» її своїми знаннями про тілесну природу взаємин чоловіка і жінки, які він отримав у Бразилії: «...він відчув, що його думки забруднюють її, що він занадто покритий плямами і грязюкою, щоб думати про неї...» [7, c. 31]. Кульмінація в процесі обожествляння нареченої наступає для Адамсона в день весілля: паралельно зі спогляданням «невинності» Євгенії, її мармурових плечей, «блідого, як віск, обличчя», «...його все нагальніше і похмуріше заполоняв страх осквернити її, як у вірші земля забруднила сніг. Він поєднався перед богом з нею, не будучи чистим. ...вона така ніжна, така біла, незаплямована, недоторканна... Коли повільно наближався до неї, то лякався власного бридкого досвіду...» [7, c. 68]. Поворотний момент у сюжеті наступає через три роки після весілля. Адамсон без попередження заходить до її кімнати, коли всі вважають, що він поїхав верхи по околицях. Авторка, руйнуючи вікторіанські умовності, подає досить відверту сцену інцесту між братом і сестрою. Зв'язок, що тривав майже з дитинства, пофарбував білизну протагоністки у червоний колір сорому.

Роман А. Байєтт просякнутий дарвіністськими ідеями, яскраво вираженими в паралелях між людським і комашиним суспільствами. «Робочі» мурахи - це прислуга