УДК 821.161.2.09«04/14»

Руссова Владлена Миколаївна, викладач кафедри української філології та світової літератури Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили.

ДУХОВНЕ І ТІЛЕСНЕ ЯК ОПОЗИЦІЯ В СТАРОКИЇВСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

У статті аналізується українська література Х-ХІІІ століть з позиції відтворення в ній тілесності і духовності. Розглянуто проблему з урахуванням здобутків сучасної філософії та літературної медієвістики на матеріалі «Повісті минулих літ», житійних творів про Бориса і Гліба, князів Володимира Святославича, княгині Ольги, «Слова о полку Ігоревім», «Притчі о человеческой душе и теле» Кирила Туровського, творів Данила Заточника та «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Наголошується опозиційне існування ідеалів християнської духовності та образів тілесності. Водночас враховується, що тіло одухотворене протистоїть гріховній спокусі.

The article is devoted to the analysis of Ukrainian literature of the 10-13^h centuries from the point of depicting of bodility and spirituality in it. The issue is considered on the basis of modern philosophy and literary medievistics attainments. «The Tale of Bygone Years», lives of Boris and Glib, prince Volodymyr Svyatoslavych, princess Olga, «The Saga of Igor's Folk», Kirill of Turov's parable, Daniel Zatochnyk's works and Grand Prince Volodymyr Monomakh's «Instruction to His Children» are analyzed. The oppositional existence of spiritual Christian ideals and bodily images is accented. Concurrently, it is taken into account that the inspired body withstands to the spiritual temptation.Література часів Київської Русі (Х-ХІІІ століття) в останні два десятиліття перепрочитується з різних позицій. По-перше, йдеться про національну літературу та її витоки у широкому смислі. По-друге, релігія - вже не «опіум для народу», а частина його духовності. По-третє, внаслідок інтенсивного розвитку таких наук, як історія України, філософія, літературознавство та мовознавство, з'явилися нові можливості в текстологічних аналізах джерел, у герменевтичних студіях старокиївської літератури.

Враховуючи, що українська література Х-ХІІІ ст. розвивалася за домінуючої ролі християнської церкви і мала (особливо агіографія) аскетичні ідеали, спробуємо розглянути прояви не усуспільненої частини культури - тілесності в художніх текстах цього періоду.

Орієнтиром для нас є праці філософів, зокрема Ольги Гомілко [2], Вілена Горського [3], праця відомого медієвіста архієпископа Ігоря Ісіченка [1] та дослідження Карла Юнга [11]. Ігор Ісіченко, зокрема, у розділі «Духовна боротьба» звертається до твору Кирила Туровського «Притча о человеческой душе и теле», де акцентується опозиція духовної людини і тілесності. О. Гомілко підкреслює, що «за поширеним і майже загальноприйнятим релігійно-світоглядним стереотипом тіло сприймається як антитеза духу» [2, с. 161]. А Карл Юнг у своїй студії «Нерозкрита самість» зазначив, що «отчужденность цивилизованного человека от своей инстинктивной природы неизбежно погружает его в конфликт между сознанием и бессознательным, духом и природой, знанием и верой» [10, с. 119].

Звернімось до найвідомішої книги часів Київської Русі - «Повісті минулих літ». Одна із повістей про князівські чвари в ній передає докладну картину жорстокого нівечення молодого і здорового князя Василька. Автор зумисно, аби наголосити гріховність цієї крамоли, описує силу Василька, якого два конюхи не відразу змогли розпростерти на землі, щоб виколоти очі. Лише при допомозі ще двох чоловік і покладеної зверху на князя дошки з печі вдалося зловмисникам придушити його, аж Василькові груди затріщали. Далі ще страшніше - слуга Святополка Беренда виколов спочатку око, порізавши щоку Василькові, а потім вдарив ножем у друге око, вийнявши зіницю. Кривава розправа вжахнула самих злодіїв і вони віддали забруднену сорочку випрати попаді, яка вже оплакувала князя, бо думала, що він помер. Цей епізод знущання і калічення людського тіла повинен був викликати у читача осуд братовбивчих міжусобних війн серед князів Київської Русі за землю і владу. Тілесні ж муки героя не були в опозиції до духовних чеснот, а служили ідеї заклику до єдності [6, с. 148-149].

Жорстока розправа князя окаянного Святополка над юними своїми братами по батькові (Володимирі) Борисом і Глібом змальовується в «Сказанні про мученицьку смерть Бориса і Гліба» в «Повісті минулих літ». Тіло Бориса «як звірі дикі» прохромили списами слуги Святополка. Постраждав і слуга Георгій, який захищав Бориса. Голову Георгію відсікли, бо не змогли зняти з його шиї гривни золотої. Опісля обезглавлене тіло не змогли ідентифікувати серед трупів.

Захопили і вбили Гліба, «як непорочне ягня в жертву Богові» окремо від брата. Та по смерті обох поклали в церкві святого Василія: «І поєдналися вони тілами, а ще більше - душами» [10, с. 49].

Ідеал миролюбивого князя культивується в старокиївській літературі ХІІ століття, що відповідало системі суспільної моралі християнської держави. Страстотерпництво Бориса і Гліба наголошується у пам'ятці цього періоду «Слово про князів» («Похвала і муки святих мучеників Бориса і Гліба»).

Звертаючись до авторитетного слова Ігоря Ісіченка, зауважимо, що хоча житійні твори про князів-мучеників репрезентують не чернече, а князівське середовище, однак у житіях йдеться про аскетичні чесноти, хоча і з інтерпретацією лицарського епосу [1, с. 19].

«Повість минулих літ» у сюжеті про вибір віри Володимиром подає сприйняття краси людського тіла князем тоді ще не християнином, а язичником. Йдеться про розповідь болгарських послів магометанської віри. Володимирові імпонує звичай обирати серед сімдесяти красивих жінок одну за жону собі: «Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і