порцеляновими вазами, і опинився у темному коридорі, звідки вузькі сходи вели у кімнати верхнього поверху» [10, с. 53]. У процесі пересування таким будинком наявні певні мовленнєві лакуни, які кореспондують відчуття недоказаного, невідомого. У будинку такого штибу обов'язково присутній центр - або вихід з лабіринту - це кімната, де герой перебуває в оточенні всіх означених атрибутів: «Він повільно піднявся і відімкнув двері у невелику кімнату. Тут було тихо й затишно; одну зі стін майже повністю займали книжкові шафи та полиці, на іншій висіли портрети й ландшафти. На столі, вкритому зеленою скатертиною, лежало декілька розгорнутих книг; поряд стояло важке крісло з червоною оксамитовою подушкою» [там само; 54]. Закономірно, що практично завжди у творах Т. Шторма мотив лабіринту сприймається як філософськи узагальнене явище: це і лабіринт душі, думок, долі персонажів, їх життєвого шляху та випробувань: «...навіть вдень мені було страшно підійматися вузькими темними сходами в кімнату пана Булемана на третьому поверсі» [11, с. 76].
В образі реального дому автор пов'язує семантичний акцент переважно лише з однією кімнатою, де персонажі новел приймають важливі рішення, бачать пророчі сни, проводять час у спогадах та роздумах. Таким чином, кімната, на зразок окресленої в «Іммензее», уподібнюється сповідальні, де герой Шторма постійно випробовує, аналізує і усвідомлює власне життя і, що особливо важливо, саме тут відбувається уявний діалог з домом мрії, тобто з тим, що могло би бути, але чого немає [6, с. 5]. Такий внутрішній діалог забезпечується відповідними символічними деталями; переважно письменник використовує з цією метою такі невід' ємні атрибути дому та кімнати, як портрети та дзеркала.
На портретах зображуються або члени родинного кола, або пращури, зрідка це пейзажі чи картини, на пов' язані з родиною власників будинку. Тональність рецепції цих портретів підкреслено мінорна, у спогляданні картин вчувається сум, навіяний спогадами про втрачене і незворотне: «...нарешті до кімнати потрапив місячний промінь і освітив картини на стіні, світла пляма повільно рухалась, і старий мимоволі слідкував за нею поглядом. Ось вона впала на невеликий портрет у звичайній чорній рамці. «Елізабет!» - стиха промовив старий. І тільки-но він вимовив це ім 'я, як час перестав існувати для нього - він повернувся подумки у роки своєї юності...» [10, с. 54]. Тут діалог з минулим відбувається у двох іпостасях: яким герой міг би бути і яким він є насправді. Отже, мотив дому з його певними складовими елементами (кімната та портрет) одночасно може виконувати у творі декілька функцій:
психологічну;
діалогічну;
символічну тощо.
У такий спосіб Шторм вибудовує власну мотивну систему, використовуючи при цьому відгомін інших мотивів та їх складників [6, с. 6], що значно підвищує змістову і зображальну грані епізодів, сповнених символічного звучання. Таким чином, у символіці портрету, в їхньому внутрішньому діалозі з мешканцями дому спресовано весь хід розвитку сюжету, мотив портрету у Т. Шторма набуває функції організуючого чинника і вектора внутрішньої дії новел, а також почасти передбачає деякі сюжетні колізії творів.
У складі будинку в творах новеліста образи вікна і дзеркала семантично видаються менш акцентованими. За М. Лановик, люстро здатне фіксувати однобічні зміни - рухи предмета чи постаті, гру світлотіні, вирази обличчя, зміну настроєності чи переміну тла, залишаючись при цьому незмінним [9, с. 24].
З одного боку, люстро здатне фіксувати різкі зміни, які відбуваються з людиною, з іншого - оприявнює, починаючи зі славнозвісної казки про Білосніжку, особі, яка дивиться у нього, всю небажану для неї правду: «Райнгард просидів за листами до світанку, і коли перші промені зимового сонця освітили замерзлі вікна, у дзеркалі, що стояло навпроти, відобразилося його бліде серйозне обличчя» [10, с. 67]. Тут властивий Штормові лаконізм виявляється по-особливому гостро: на відміну від поважного споглядання портретів та картин, погляд у дзеркало - миттєвий, стрімкий, але й почасти дуже пильний, чим цей швидкий процес уподібнюється розумінню моменту істини [6, с. 6]. Тому якщо мотив портрета за своєю формою найбільш вдало співвідноситься з розгорнутою метафорою чи символом, то мотив дзеркала - це радше сигнал.
На противагу люстрові вікно реалізує контакт дому з навколишнім світом у декількох варіаціях:
місячне сяйво або сонячні промені, що падають на скло, пориви вітру, звуки зовнішнього світу (пташиний спів, шум води, людські голоси);
прагнення мешканця будинку увійти до оточуючого світу (рух, протилежний попередньому);
поєднання цих двох мотивних елементів;
вікно як перепона, межа чи кордон між двома світами.
У всіх модифікаціях мотиву вікна прикметним видається взаємозв'язок з основними означеними складниками, а саме з домом, внутрішнім світом героя та світом поза домом: «Місячне світло більше не проникало у вікна, вже зовсім стемніло, але старий усе ще сидів в кріслі, склавши руки і вдивляючись у пітьму» [10, с. 85]. Вікно, таким чином, окреслює внутрішню межу реального дому, позаяк зовнішні межі співвідносяться із такими реаліями, як ворота, огорожа саду тощо. За цією межею життя триває за своїми власними емоційними, природними законами і герої, опиняючись біля вікна, мимоволі вступають у діалог зі світом за вікном: «У той час як повз будинок стрімко проносилося життя, там, у замкнених кімнатах зі щілин у підлозі розросталася пліснява, шматками відвалювалася штукатурка зі стелі, викликаючи