Прекрасну плоть Суламіфі гармонійно доповнює фізична краса Соломона, що відбиває «мудре, розумне серце царя, яким наділив його Господь»: «Бледно было его лицо, губы - точно яркая алая лента; волнистые волосы черны иссиня, и в них - украшение мудрости - блестела седина, подобно серебряным нитям горных ручьев, падающих с высоты темных скал <...>» [4, с. 264]. Захоплюючись своїм коханим, Суламіф вигукує «О, мой царь, ноги твои, как мраморные столбы. Живот твой, точно ворох пшеницы, окруженный лилиями» [4, с. 296].

Внутрішньо перетворена плоть головних персонажів стає в повісті одним із найважливіших складників та умов осягнення таїнства земного кохання. Тіло виступає як утілення, матеріалізація духовних відносин і моральної досконалості закоханих, своєрідним містком між інтеріорізованим і екстеріоризованим світом. З першого погляду, дотику таємнича «печатка кохання» пов'язує душу й тіло Соломона та Суламіфі («яко печать на сердце твоем, яко печать на мышце твоей»), відкриваючи їм нові шляхи пізнання себе й навколишнього світу. Продукуючи новий текст, Купрін культивує статеве кохання, що дарує людині невимірне блаженство, «неземну радість»: «Ложе у нас - зелень. Кедры - потолок над нами... Лобзай меня лобзаньем уст своих. Ласки твои лучше вина... Глаза твои волнуют меня! О, великая радость: ведь это ко мне, ко мне обращено желание твое! Волосы твои душисты. Ты лежишь, как мирровый пучок у меня между грудей <...> Среди тишины ночи смыкались их губы, сплетались руки, прикасались груди. И когда наступало утро, и тело Суламифи казалось пенно-розовым, и любовная усталость окружала голубыми тенями ее прекрасные глаза, она говорила с нежной улыбкой:

- Освежите меня яблоками, подкрепите вином, ибо я изнемогаю от любви» [4, с. 288-300].

Не поділяючи поглядів популярного на Заході «фрейдизму», що ставив біологічні потреби людини над соціальними, письменник пов'язує сексуальну енергію з розумінням духовної культури особистості. Залишаючись естетом у зображенні фізичного Еросу, він не тільки поетизує, але й насичує плоть «божественним світлом»: «Я помню, Суламифь, как обернулась ты на мой зов. Под тонким платьем я увидел твое тело, твое прекрасное тело, которое я люблю, как Бога. Я люблю его, покрытое золотым пухом, точно солнце оставило на нем свой поцелуй... » [4, с. 282].

У розумінні кохання Купрін виявляється близьким до філософів російського Еросу межі століть.

Слідом за В. Соловйовим і дискурсивно близьким йому М. Бердяєвим Купрін усвідомлює духовно- тілесну насолоду закоханих як «просвіт» якогось містичного екстазу, як шлях до Бога, всеєдності, Абсолюту. «Будь-який солодкопристрасний екстаз», - писав М. Бердяєв, - «і елемент солодкопристрас- ності був у всіх релігійних таїнствах. В остаточному злитті повної та вічної індивідуальності буде те екстатичне блаженство, що є в злитті статевому» [1, с. 258]. У цьому сенсі образ Суламіфі зближається у письменника із центральною категорією філософії В. Соловйова - Святою Софією, яка містить у собі одночасно й Душу світу й жіночий принцип, що наближається до «вічної Жіночності» Гете. В VIII розділі повісті Купрін виражає квінтесенцію свого розуміння Суламіфі-Софії: «Много веков прошло с той поры. Были царства и цари, и от них не осталось следа <...> Любовь же бедной девушки из виноградника и великого царя никогда не пройдет и не забудется, потому что крепка, как смерть, любовь, потому что каждая женщина, которая любит, - царица, потому что любовь - прекрасна» [4, с. 294].

Міжтекстовий простір художнього твору Купріна містить у собі не тільки багаторівневу організацію претекстів і літературні фенотексти, що з'явилися після публікації повісті. Одним з таких текстів стала поема Саші Чорного (О. Глікберга) «Пісня пісень» (1910). Прямі генетико-контактні зв'язки між претекстом і фенотекстом пояснюються близьким знайомством Саші Чорного з творчістю Купріна та особисто із самим письменником. «Мій батько завжди любив і цінував Сашу Чорного», - пише дочка Купріна Ксенія в книзі спогадів, - ...він [Саша Чорний] часто приїжджав до нас у гості в Гатчину» [5, с. 213-214].

Один із своїх віршів, присвячених Купріну, Саша Чорний назвав «Великдень у Гатчині». А коли 1924 року в Парижі відзначався ювілей творчості О. Купріна, поет написав одну із найзворушли- віших своїх статей - «Тридцять п'ять років»: «<...> Олександр Іванович Купрін - одне з найближчих і дорогих нам імен у сучасній російській літературі <... > Дорогий нам і з кожним днем усе дорожче - і самий світ купрінської прози» [5, с. 220-221].

Саша Чорний був знайомий з повістю Купріна «Суламіф», яка разом з біблійною «Піснею пісень Соломона» побічно відзеркалилася в його травестійно- жартівливій поемі «Пісня пісень». Образна структура поеми являє собою складне інтертекстуальне утворення. В поемі поряд з бібліонімом Суламіта використовується його європеїзований варіант Суламіф, на який орієнтувався Купрін. У ліро- епічному творі Саші Чорного з'являється образ Хірама-мідника (зодчого), що зустрічається лише в повісті «Суламифь». Відомо, що в Біблії та інших прецедентних текстах фігурує Хірам, цар Тирський.

На