УДК 82'01 (477)

Бойко С.М., здобувачка кафедри українознавства при Народній Українській Академії (Харківський гуманітарний інститут), викладач іноземної мови в Національному аерокосмічному університеті ім.М.Є.Жуковського «Харківський авіаційний інститут».

ЗОРОВІ ТА ЕМБЛЕМАТИЧНІ УКРАЇНСЬКІ ПОЕТИКИ XVII-XVIII ст.

ЯК ПРОЯВ ТІЛЕСНОСТІ ТА ПРОЕКЦІЯ ЇХ КРІЗЬ ХХ ст.

НА СУЧАСНІСТЬ

У даній роботі розглянуто зразки візуальної поезії, як давні, так і сучасні. Також прослідковуються особливості візуального (чи предметного) втілення поетичного концепту в курйозній поезії епохи Бароко у їх взаємозв'язках із новітніми авангардними та неоавангардними творами. А також намічені перспективи дослідження питання.

An attempt to analyze the history of the scientific researches of the visual poetry in its connection with the contemporary ones and the problem of the material embodiment of the poetical concept was performed in the article. And perspectives for the future were set out.Ідея даної статті постала з літературно- філософських рефлексій щодо співвідношення тіла- духа в сучасному суспільстві і, відповідно, - в літературі. На роздуми щодо барокових витоків новітньої та сучасної зорової поезії мене навела доволі цікава (навіть унікальна) книга «Сучасна зорова поезія: Альбом» (за літературною редакцією та з передмовою молодої дослідниці Тетяни Назаренко), що вийшла у видавництві «Родовід» у Києві в 2005 р. Чому саме альбом? Бо дані твори «поетів-двотисячників» є більшою мірою комп'ютерною графікою, малюнками і колажами аніж звичною для нас поезією. В наш непростий час, на ґрунті так званої «глямурної» масової культури та, (на жаль) в чомусь, знівелювання духовних цінностей та заміни їх «простими» тілесними реакціями і потребами, радує той факт, що молодим літераторам болить вітчизняна культура і вони намагаються «докричатись» (у такий химерний спосіб як, «поезографія» [6] до споживачів серіалів та рекламних роликів). Можливо і в барокової поезії (зокрема в епіграм Івана Величковського) була схожа мета - в непростий бурхливий час державної «руїни» привернути увагу опольщеної та златинізованої інтелігенції ХУІІ-ХУІІІ ст. до рідномовної літератури. Слід же сказати, що барокова література, на відміну від ренесансної була менш секуляризованою і, відповідно, «більш духовною» [3] по суті. І хоч в даному дослідженні буде йтись про її «тілесність» і «предметність». Це має бути (стосовно Бароко), скоріше, в євангельському розумінні, Слово, що стало Плоттю, або Слово- Бог, що творить матеріальний світ. Такою, на нашу думку, є більшою мірою барокова «тілесність», виражена в закодованих «молитво-іконах» зорових поезій І. Величковського. В даному дослідженні подається спроба прослідкувати розвиток візуальної поезії в ії еволюції від закодованої молитви (ХУП ст.) до закодованого протесту-епатажу (а то і брутальної лайки) (поч. XX ст.), - і назад до спроб одухотворення візуальних (тілесних) «епатажів-протестів» інколи відверто техногенними засобами (поезія 80-90-х ХХ ст. та «поети-двотисячники»). А також наводяться деякі паралелі з західних літературознавчих досліджень з даного питання (мається на увазі «візуальна поезія»).

Доводячи своє право на існування, сучасні «теоретики, за сумісництвом митці» [6], ведуть генеалогічне древо зорової поезії від давньосхідних артефактів культури (Фестський диск 1700 рік до Р.Х.), вибирають авторитетів серед яскравих постатей минулого (Хлєбніков) [2] або шукають протекцію на Заході (міжнародні групи «Флуксус» та «Нью-Йоркська школа кореспонденції»). Не забувають вшанувати (вслід за такими відомими дослідниками барокової, зокрема курйозної, поезії, як Г.М. Сивокінь (1960-ті), Д.С. Наливайко, М.М. Сулима та В.П. Маслюк (1980-ті); Богдана Криса та Оксана Ткаченко (1990-2000-ні) і предків такими науковими дослідженнями, як «Зорова поезія в українській літературі кінця XVII-XVIII ст.» Миколи Сороки [14] чи «Визуальная поэзия в России: История и Теория» Сергія Бірюкова [2].

Проте нас цікавитиме візуальна поезія як продукт антропологічного та техногенного факторів розвитку людської комунікації з акцентом на зоровому сприйнятті як прояві чуттєвості (а отже тілесності), а також проблема створення образів (психологія та зорове сприйняття) і видимих форм; її розвиток у писемній традиції (породження видів Бароко, експерименти Модерну), оцінки критиків та самооцінки давніх і сучасних митців. Щодо механізмів формування образів у свідомості людини класичний підхід пояснення спирається на сенсорні еталони, пам'ять, загальну змістовну картину в свідомості, де сприйняття базується на відчуттях. У роботах американського психолога Дж. Гібсона увагу приділено здебільшого поясненню функціонування системи «око-голова-тіло» та «можливостей», що їх надає суб'єктові об'єкт, досвід же вимірюється кількістю, а не якістю, сприйнятих моментів, які переживаються. Традиційне пізнання спирається на співставлення, а інформаційна теорія на постійне навчання, опанування світом через механізм концентрування/розсіювання уваги, при постійному збиранні інформації про якості об' єкта. Саме підхід Гібсона відкриває для нас шлях пошуку альтернативних каналів передачі інформації, одним з яких якраз і виступає візуальна поезія, оскільки саме через сполучення писемності та візуальних жанрів мистецтва образу, втіленого лініями і фарбами, розширюється підхід до інформаційного виміру візуальної поезії. Тут уява починає активніше включатися в дослідження навколишнього світу та філософських систем, сприймаючи їх не як абстракцію (на віру), але відчутно «кольорово», майже на дотик.

Термін «зорова поезія» (visual poetiy) з'являється десь в XIX ст., як стверджує англійський літературознавець Д. Хіггінс [7]. Проте дослідники прагнуть заглибитись в історію, подекуди археологію, відшукати там риси, характерні для зорової поезії. Звичайно, важко уникнути гіперболічних порівнянь, універсальних узагальнень. Але завдяки їхній праці ми можемо прослідкувати генезу