дитинства при зимові дитячі радощі. Новий Рік, смачні пироги з капустою у Діда, вітальні телеграми від ластівок з Африки і колючі вітри, віхола біла, які «нам вуха труть, аж в носі коли...» - це реалії дитинства, що автор нафантазовує зайцям-русакам у «Новорічній заячій пісні» [1, с. 267]. В цім творі спостерігаємо єдність ігрового і фантастичних начал, що характерне справжнім творам для дітей. Так, у своїх студіях відома дослідниця Маргарита Славова, зокрема, пише: «Інтенсифіковані дитячим аспектом, ігрове і фантастичне перетворюються у домінантні естетичні начала белетристичних творів для дітей, які великою мірою визначають їхню художню своєрідність» [8, с. 18].
Проза М. Вінграновського про дітей і для них самих представлена оповіданнями «Бинь-бинь- бинь...», «Гусенятко», «Козак Петро Мамарига», «Літньої ночі» та повістей «Первінка», «Сіроманець», «Літо на Десні». Це саме ті твори, про які сміливо можна сказати словами відомого естонського письменника Хейно Вялі: «Дитина в ній повинна знаходити своє, дорослі своє. План, призначений у дитячій книжці для дорослого, має стати своєрідним містком до дитини, який допоможе дорослому зрозуміти дитячу психологію» [7, с. 177].
В оповіданнях та повістях представлена природа, побачена очима дітей. Автор широко використовує персоніфікацію, що передає зримі відображення тілесності - живої і неживої природи. Наприклад, герой повісті «Первінка» Миколка з хазяйновитим інтересом і, водночас, з дитячою допитливістю оглядає ранньою весною дерева в саду, сприймаючи їх олюднено. Для нього «В сіро-блакитних тілах яблунь вже говорила весна, не голосно, а говорила.
Яблуні наче прислухалися до самих себе, і особливо оця біля хати, волова мордочка, що доспіє тоді, коли косять жито» [2, с. 24]. Або така характеристика: «У груш обличчя тверді, і цвітуть вони біло і твердо - зацвіли, уродили, опали і доспіли» [2, с. 24]. Щирим співчуттям, єдністю з природою, часткою якою почувається наш герой, пронизано епізод з персиком. Він і порівнює деревину з дитиною: «А персик стоїть худий і нещасний, як обідране голодне циганча: з нього не вийшли ще зашпори, і він у саду малий і скоцюрблений» [20, с. 25].
Тілесні відчуття від оточуючого Миколку світу автор передає в епізоді напахчення героя за двадцять карбованців одеколоном в перукарні. Хлопчик не лише сам насолоджується «райським запахом», але й прагне зберегти його для хворої мами та менших сестрички і братика [2, с. 6]. Аж памо- рочиться йому в голові, коли зголоднілий Миколка чує пахощі ковбаси: «у Миколки потекла під щоками слина, хоч він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасний запах, коли їхнім селом проходили німці...» [2, с. 7]. Зауважимо, що автор часто і вміло використовує запахи у їх сприйнятті малими героями. Наприклад, в оповіданні «Бинь-бинь-бинь» хлопчик згадує, що італійці пахнуть солодощами, румуни - цвілою картоплею, німці напахтили гуталіном, цигани - димом [2, с. 223].
Купуючи корову, Миколка проникається до неї, схудлої і голодної, симпатією і співчуттям: «Те, що вона була вся геть - чисто чорненька, - півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим'я під нею було як маленьке яблучко, - ну просто тобі і не корова, і не коза!» [2, с. 8]. Мамі своїй Миколка описує Первінку так, щоб вона сподобалася їй, як і йому: «Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б'ється» [2, с. 17]. Єдність свою з оточуючим світом тварин Миколка відчуває і у охороні життя годувальниці корови за підтримки Собаки, який приблудився і став для героя часточкою його доброзичливого оточення. Первінка для Миколки стає важливим етапом у боротьбі за виживання сім'ї, в якій маленький хлопчик відчув себе опорою і захисником. Картина підготовки до сну поруч з коровою (аби не вкрали, не з'їли вовки), досить життєстверджувальна, в ній панує сподівання і спокій за майбутнє: «Глибоко і тепло дихала Первінка, від її тепла пахло літом, нагрітим літнім вечірнім камінням» [2, с. 23]. Зазначимо, що пахощі нагрітого каміння - це спогади про реалії дитинства самого М. Вінграновського, який зростав у гранітно-степовому Побужжі.
Єдність дорослого світу і дитячого, людини і тварини як мікрокосм духовності й тілесності від- звучено в епізоді зустрічі Миколки, мами, сестрички і братика, друзів і Собаки з поверненим з війни татом. Це мовчазна сцена, в якій роль відіграють обійми, погляди, дотики і відчуття. Автор наголошує щирість і глибинність цих почуттів, порівнюючи їх з дитячими, чистими: «дід Рятушняк плакав і через свій лагідний плач щось мимрив собі під носом і тільки те й робив, що цілував Миколчиного тата то в руку, то в плече» [2, с. 27]. Отже, Ракушняк зберігає давньоукраїнську традицію висловлення сердечності, любові і поваги - поцілунок в руку і в плече.
Як справедливо підкреслює у своїй книзі про творчість письменника Тарас Салигла, описи природи, картини побуту «ніколи не сприймаються в творах Миколи Вінграновського як засоби "декорації" певних сцен чи епізодів, вони виконують психологічну функцію, оскільки все, про що оповідається, пропущене крізь людську душу і виражає її, її стани, емоційні
