УДК 821.161.2.09+821.161.1.09

Морозова Д.С., ст. викладач Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили

"На краю трагічних безодень" (Мотив метаморфози особистості

як вираження кризи культурної свідомості в творчості Ф. Сологуба і В. Петрова-Домонтовича)

У статті розглядається художня творчість російського символіста Ф.Сологуба та українського модерніста В.Петрова-Домонтовича з погляду висвітлення в ній мотиву метаморфози особистості під впливом демонічних сил та застосування цього мотиву з метою вираження кризи культурної свідомості. Зокрема, обгрунтовується теза про єдину природу кризи, "хвороби духу", передчуттям якої була позначена творчість символістів і яку повною мірою відчули на собі письменники післявоєнного періоду, зокрема і сам В. Петров-Домонтович.

The article deals with the works of the Russian symbolist F.Sologub and the Ukrainian modernist V. Petrov- Domontovich in point of interpretation of the reincarnation motive of the personality under influence of demonic power and its use for the purpose of expression of the cultural awareness crisis. For instance, the thesis of the unifield character of the crisis, "the illness of spirit", which presentiment has marked the works of symbolists is substantiated. The war writers felt this crisis in full measure and V. Petrov-Demontovich in particular."Сином хворого століття" називав себе Федір Сологуб, один з найбільших російських поетів і прозаїків початку ХХ століття, у творчості якого з незвичайною виразністю відбився кризовий характер епохи. Нове художнє мислення відрізняли містичні настрої, криза традиційного гуманізму, хворобливі релігійні шукання, відчуття безнадійності, естетична самоізоляція від неприйнятної дійсності - все те, що вважається декадентським набором, який виник на противагу відживаючій позитивістській свідомості. Дисгармонійні переживання, думка про трагізм людського буття в світі простору і часу, гостре відчуття розірваності "тутешнього" світу - основа всієї творчості Сологуба, представника тієї першої естетично самостійної моделі символізму, яку дослідники характеризують як "дияволічну" [10]. В цьому аспекті цікаво порівняти деякі моменти художнього світу російського символіста Ф.Сологуба та українського модерніста В.Петрова-Домонтовича, які до сьогодні не були предметом спеціального аналізу російських та українських літературознавців.

У неопублікованій статті "Не постыдно ли быть декадентом?" Сологуб писав: "Виникаючи з великої туги, починаючись на краю трагічних безодень, символізм, на перших своїх кроках, не може не супроводжуватися великим стражданням, великою хворобою духу. І оскільки будь- яке страждання, незрозуміле юрбі, нехтується й осміюється нею, то й це страждання одержало презирливе прізвисько декадентства" [цит. за 3; 7]. Є.Б.Тагер пише, що в творчості Сологуба "декаданс как порождение трагической безысходности гибнущего мира глядит сам себе в глаза, свидетельствует о себе без умолчаний и прикрас" [8; 371].

Очевидно декадентський характер має й оповідання "Жало смерті" [6] (центральний твір однойменного збірника, що вийшов у 1904 р. у московському видавництві "Скорпіон" і вписаний критиками в золотий фонд російської прози). Тема цього оповідання, як і багатьох інших оповідань про дітей, - відчуття "забутості богом", трагічний конфлікт дитини з реальністю, втрата смислоутворювальних основ життя. Від самого початку оповідання головні герої чітко протиставлені. Маленький дачник Коля Глєбов, охайний, старанний, слухняний, чистенько і гарно вдягнений, що, незважаючи на відсутність тонкої правильності рис обличчя, здається вродливим хлопчиком, який гаряче любить свою матір, увага якого цілком поглинена репетиціями аматорського спектаклю, товаришує з Ванею Зеленевим, вигляд якого яскраво демонічний і бісовидний. Читач довідується, що Ваня з першого погляду справляв враження виродка, мав зеленуватий колір несиметричного обличчя, в якому проглядало щось спотворене, придавлене і зле. Звичка кривлятися й горбитися змушувала оточуючих вважати цього злого і розпусного хлопчика горбатим, одяг на ньому старий і залатаний. У житті він керується батьківськими наставляннями "людина людині вовк" і "хто сильніший, той правий". Але найбільше Колю вражають, бентежать і заворожують нерухомі, що "наводять забуття", занадто світлі очі Вані, прозорий блиск яких "немов затемнював його пам'ять", зачаровував, мимовільно змушував підкорятися, спускатися в темну і сиру улоговину глибокого яру, пробувати курити і пити (наполегливо варіюється мотив мимовільності, зачарованості, безвілля: "Коля хотів відмовитися, але не зміг"; "мимовільно, як неживий, всунув цигарку до рота", "якось мимовільно опинився в тому ж яру"; "томлива безвільність опановувала ним"; "порочні очі його (Вані. - Д.М.) наводили забуття на Колю - забуття настільки глибоке, що іноді Коля дивився навколо себе нерозуміючими очима"). Ваня начебто знає "якісь згубні і непереборні чари", під впливом яких Коля повільно, але неухильно змінювався, спокушений дивними мріями, його розмовами про смерть і загробне життя, про жорстоке й пекуче. "Веселий і ласкавий колись хлопчик став зовсім іншим", його охоплювали невідомі раніше тужливі настрої, колись улюблена природа вже не уявлялася йому такою ж барвистою й цікавою, з'являлася байдужість, відчуженість від минулих уподобань і надзвичайна порожнеча в душі. Повіривши Ваніним словам про ілюзорність усього навколишнього, Коля втратив і останню опору - "вічно радісне і заспокійливе почуття", віру в Бога, і "в неспроможній душі не залишилося молитви". Оповідання завершується самогубством обох хлопчиків, які втопилися в ріці.

Остання глава особливо насичена демонічною образністю: дія відбувається вночі при повному місяці, "мертвому", "ясно-зеленому й некрасивому", що висвітлює тихим і неживим світлом "дрібні, некрасиві квіти, лиховісні і білі", темний обрив і широкий прибережний камінь, "схожий на могильну плиту".