назві, яка визначає центром твору оповідь (сказання - tales) і припливи натхнення, що заради неї у своєму русі поєднують води минулого та теперішнього: "The tide comes in at Ocean City by chasing the moon of inspiration and washing a little farther up the beach of Where We're Going with each wave and then rolling back to pick up Where We've Been. At the tale's high- water mark the past overtakes the present and sweeps us to a finale rich and strange" [4, c. 67].
Відтак, відсувається на другий план "реальна" сюжетна лінія, позбавлена динамізму і власне самого конфлікту. Основну різницю між "Творчою відпусткою" та "Припливними сказаннями" З.Боуен бачить саме в структурі оповіді, яка в першому творі наслідує традицію роману ХІХ століття, коли різні маленькі історії служать для розвитку головної сюжетної лінії, в другому ж зберігається "раблезіансько- сервантісівська модель збирання різних незалежних історій в наративі подорожі" [6, c. 111112]. Структуротворчим центром роману також виступає традиція усного оповідування: кожна історія проходить свої два етапи літературного розвитку - спочатку розказування, а потім художньо оформленого наративу (duly arted up), що забезпечується співпрацею подружжя Сагамо- рів, у якому Кейті - оповідач, а Пітер - письменник. Таким чином, Барт наполягає на тому, що кожний письменник долучений до традиції усного оповідування, сучасний наратив тексту не суперечить, але продовжує оповідь, розпочату стародавньою літературою.
Протягом 14-денного плавання в реальному плані подій відбувається дуже небагато значущого, крім якихось побутових речей, зустрічей, бесід, обідів, сніданків, ігор і т.ін. Але всі вони протягом 650 сторінок роману наповнюють значенням та постачають матеріал для головної події - народження, де карнавально - раблезіансько-тілесне та витончено-помірко- вано-духовне настільки переплетені, що одне не може відбутися без іншого. Катерина Шерітт Сагамор не може народити близнюків, доки її чоловік Пітер не розпочне писати свій наступний твір. Якщо за Арістотелем, як не втомлюється повторювати Дж.Барт, література завжди є ні про що інше, як про людські пристрасті, то невід'ємність оповіді і життя утворює парадигму життєтворчості: "What you're reading, reader, is P's and K's story. But what husband and wife are living and trying rather desperately just now without success to read ahead in, is not their story. It's their life" [4, c. 140].
Якщо в "Творчій відпустці" літературна реальність виступала як друга паралельна реальність світу, яка відкривала простір для втечі, то в "Припливних сказаннях" вона втручається в першу реальність, стає її невід'ємним компонентом, який завжди існує тут і зараз зі всім вантажем накопиченого досвіду. Стерильній тілесності першого роману, яка забезпечує духовну плідність, Барт протиставляє живіт, тіло, тілесність, родючість другого роману як його центральну метафору, яка стає джерелом художньої творчості. Будь-які посягання обмежити область тіла викликають рішучий опір: на спробу батьків закрити його в замкненому стабільному просторі, встановити спостереження, а отже, позбавити приватності Катерина відповідає стриптизом та брудним сленгом в'язниць.
Карнавальна повнота тіла, готового вибухнути, проявлена також у детальному описі багатьох побутових речей і численних трапез, у розумінні амбівалентного симбіозу народження та смерті, що виражено в словах Катерини, яка визначає головні смислові центри майбутньої оповіді: "The story of every pregnancy, begins with death and ends with birth" [4, c. 68]. Мається на увазі метафізична смерть колишньої якості людини, яка змінюється з кожним новим народженням. Таким чином, Барт стверджує, що кожний новий акт створення певною мірою заперечує попередній і встановлює новий, інший варіант автора. Ця повнота і насичує оповідь, до якої залучені різні інші оповіді. Але бартівська гра з реальностями приводить і до дещо іншого висновку: майбутня оповідь Пітера долучається до інших оповідей, інакше кажучи, у загальному просторі літератури відсутня послідовність. До того ж, контекст сучасності не дає приводу визначати дану оповідь "реальнішою", ніж інші, оскільки неодноразово підкреслюється фікціона- льність світу, представленого читачеві, створе- ність образів, лише подібних до реальних. Встановлюючи завдання для свого чоловіка Катерина каже: "Tell me the story of women and men like us", "Tell me their story as if it weren't our story, but enough like our story" [4, c. 66, 67]. Врешті- решт, весь текст "Припливних сказань" становить розширену версію іншої історії, жартівливої "Оповіді про пологи в Одинері Пойнт" (Ordinary Point Delivery Story), розказану протагоністами один одному, де на світ з'являються елементи майбутньої книги, включаючи пляшку з посланням, двійника оповідача та двійника автора, Одісея та Гека Фінна, багато-багато інших речей і саму книгу. Таким чином, Барт ускладнює структуру книги, вводячи все нові й нові рівні обрамлення, за якими губиться цілісність будь-якої фігури тексту, буде то автор або оповідач.
Як зазначає П.Тобін [9, c. 150], у "Припливних сказаннях" акцент переноситься з дуету, спрямованого всередину, замкненого на нарації від першої особи множини, на дует відкритий зовнішньому. Якщо судно "Покі" в "Творчій відпустці" було перевантажене своєю передумовленістю, вже-визначеністю (близнюків, літературної традиції, самодостатньою метафоричністю), то "Оповідь" несеться на крилах "випадку та зміни". "Припливні сказання" становлять спробу подолати персональне не лише в соціальному плані, але й у сфері літературності, виходячи за межі походження, визначеності певним реальним та літературним