Отже, в "Творчій відпустці" літературна традиція існує як вже усталена точка відліку, вимірювання, засіб для навчання, між тим як у "Припливних сказаннях" вона входить у сучасність як один з її компонентів, що постійно розвивається, доповнюється та змінюється. Важливо підкреслити - Барт не переписує давні оповіді "на сучасний лад", щоб "наповнити традиційні літературні форми сучасною точкою зору", як це стверджує З.Боуен [6, c. 112]. При тому, що історії Барта дійсно провокують реінтерпрета- цію відомих сюжетів, їхнє основне завдання полягає в демонстрації позачасовості та необмеженості простору існування міфа. Врешті-решт, герої міфів Одісей та Навсікая, Шахерезада, Дон Кіхот, з'являючись у теперішньому Сагаморів, зберігають певну долю відстороненості, повертаються до власного подорожування, перебувають завжди тут і всюди, там, "де Минуле та Майбутнє зникають", у "місці під назвою Місце, Де Час Стоїть". У поетиці Дж.Барта позачасо- вість простору існування стає можливою в літературі. Для того, щоб вирватися з часу, Одісей та Навсікая віднаходять вічний двигун в оповіді, у вже відомій формулі нескінченного її колообі- гу: "Once upon a time there was a story that began." Як справедливо зазначає П.Тобін, "Барт ніколи не використовував міф на зразок модернізму - щоб занизити та іронізувати над сучасністю або оплакувати золоте минуле; для нього міф - мертвий, якщо він не живе в теперішньому" [9, c. 156-157]. Барт пише продовження відомих міфів, які не лише представляють варіанти для нових інтерпретацій, головне, що вони відкривають нескінченність нових історій, їхні "персонажі, вивільнені зі своїх міфів, стають вічними мандрівниками" [9, c. 157], навіть найбільш статичний зі згаданих образів - образ Ша- херезади, для якої подорожування стає можливим лише за межами свого "Місця, Часу та Порядку Дійсності" (Time, Place, and Order of Reality - PTOR). Інше обмеження, подолання якого потребують персонажі в зв'язку з підсиленням ролі читача (а, отже, його "Місця, Часу та Порядку Дійсності"), - це фігура автора. Дон Квіксо- ат каже: "We characters sometimes get loose of our authors" [4, с. 521]. Тож автор, за Бартом, виявляється фігурою непостійною, перемінною в залежності від контексту реципієнта.

Оповіді міфічних персонажів залишаються відкритими, отже, для Барта вони продовжують не просто існувати, а розвиватися, набувати продовження або іншого вимірювання в точках перетину з літературами, авторами, читачами різних часів. Головне, що залишається постійним для Барта, - це мистецтво (і не лише літератури, а й живопису, музики, ткацтва та ін), у своїх найвищих проявах здатне зайняти місце першо- реальності. В "оновленій" історії Одісея та Пе- нелопи Барт вдається до прийому, використаного ще в "Персеїді", де першоджерелом оповіді служили не реальні події, а їхнє зображення на фресках. Тут також мистецтво набуває якості істинності, стираючи реальність життя: "The tapestry then became his (Odysseus') chief bond with Penelope" [4, c. 193].

Треба зазначити, в інтертексті Дж.Барта (дійсно, багатомірне переплетення голосів за

Р.Бартом) знаходять місце не лише ті тексти, що вже давно зумовлюють центр світової літератури, але й власні минулі твори письменника ("Творча відпустка" в цілому та її персонажі), а також роботи вигаданого автора попереднього роману (незакінчена п'єса "Сексуальна освіта" з "Творчої відпустки" знаходить своє продовження), і багато-багато інших текстів.

Барт вибудовує образ автора в тексті як професійного письменника, який переживає період письменницького блокування, що довів його творчість до мінімалізму. Подібний прийом автора в тексті є постійним структурним та смисловим компонентом творів Барта, але кожного разу він з'являється в новій іпостасі. Наприклад, якщо в збірці "Заблукалий у кімнаті сміху" фігура автора проявлялася головним чином через авторську свідомість, що формується і перебуває в "модерністській ізоляції" пошуків кохання та власного значення, то в "Припливних сказаннях" фігура автора, з одного боку, об'єднує в собі якість понадтекстової свідомості, якість персонажа і якість наратора; з іншого боку, фігура автора складається з чоловічого та жіночого начал зі всією полівалентністю останнього, яке втілює і музу, натхнення (Катерина Шерітт визначає завдання для свого чоловіка - створити оповідь - і фактично забезпечує його виконання), і першоджерела літературної творчості та її збереження в часі (Катерина завідує відділом фольклору та усної історії в бібліотеці Інока Пратта, а також була засновницею Американського товариства за збереження оповіді (American Society for the Prйservation of Storytelling)), і, як влучно зауважує А.Ліндсей [8, c. 139], читача, залученого в співтворчий процес, тобто іншого, необхідного для створення тексту. Причому неможливо визначити, яке начало є пасивним або активним у створенні оповіді - вони доповнюють одне одного. Максималізм Катерини, проявлений у її зростаючій тілесності, постачає матеріал та служить рушійною силою для мінімалізму Пітера, який також пародійно протиставляється максималізму самого Дж.Барта: "Pete's Carthesian, Kath Rabelaisian. .If Less Is More is Pete, More Is More is Kath. Pete's pet poet is Emily Dickinson: zero at the bone. Katherine Sheritt's is Walt Whitman: I contain multitudes" [4, c. 29]. Разом з тим Дж. Барт-письменник експліцитно заперечує свою ідентифікацію зі своїм персонажем Пітером Сагамором, коли Катерина, описуючи свого чоловіка, каже: "Він не носить вуса, бороду або окуляри".

Барт вводить в художній простір