УДК 821.161.2-1.09

Сінченко О.Д., молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України

Мариністичні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича і Святослава Гординського

У статті проведено аналіз мариністичних мотивів у поезії західноукраїнських письменників Б. -І. Антонича та С. Гординського.

The article is based upon the analysis of the marine motives in the verse by West Ukraian poets B.-I. An- tonych and S.Hordynsky.В українській поезії 20-30-х років ХХ століття мариністичні мотиви розробляються під впливом сильного романтичного струменя, особливо це стосується поезії О. Влизька та Ю. Яновського. На Західній Україні, де поезія розвивається в західноєвропейському контексті, мариністика характерна для творчості Б.-І. Антонича, Св. Гординського та ін. Захоплення "моряцькою поезією" Б.-І. Антонич назвав масовим явищем у колі західноукраїнської інтелігенції і причину цьому вбачав у "втечі від своєї дійсності в казку". Водночас, попри зовнішню подібність у поезії вказаних письменників, спостерігається деяка розбіжність із загальною романтичною тенденцією часу.

Творчість Богдана-Ігоря Антонича та Святослава Гординського якісно вирізняється на тлі західноукраїнської поезії. Обидва інтелектуали з добрим знанням європейської культури, філігранні у версифікації й заглиблені у природу слова, в поезії націлені на модерність і світобуду- вання, вони прагнуть до нової виражальності, в якій мариністика займає осібне місце.

Б.-І. Антонич у статті "Як розуміти поезію" (1935), відповідаючи уявному кореспондентові, зазначав: "Взагалі ці моряцькі вірші ("Океанія", "Арктика", "Проповідь до риб" тощо) не мають нічого спільного з модерними тепер під знаком Влизька моряцькими мотивами (я назвав би це: моряцький крицевізм або дред- ноутизм"). В мене скоріше, так сказати б, океа- ністичні вірші. Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, углиб природи, зустрічає воду, море (море саме в собі) як правічну царину природи" [2; 520]. Дистанціювання від поезії О. Влизька, на той час одного з найпо- пулярніших східноукраїнських поетів, не випадкове, оскільки Антонич пропонує концептуально іншу поетичну візію моря, де романтичний шал, "крицевізм", розчиняється в глибинних рівнях поетичної свідомості. Він прагне мовою метафорики розкрити внутрішню форму світу, дійти до "праречі", до стану, коли, за словами Г. Башляра, "людина виражала землю, небо, воду. Людина була словом цього макроантропо- са - дивовижного тіла землі. В космічих мріях землі світ був тілом людини, дивився очима людини, дихав груддю людини, говорив голосом людини" [3; 9]. Водночас людина позбавлена відмежованості від світу, тому, хоча буттєвість поезії, за Антоничем, унезалежнена від людини, людина залишається медіатором її матеріалізації, омовлення, а, відповідно, оприсутнення в людській екзистенції.

Поет прагне вирватися за "дійсності вузькі межі". Час і простір людського існування переходять у філософські категорії, де розкривається онтологічний характер людської присутності у світі, антропоцентричні й логоцентричні установки руйнуються в біомасі матеріального хаосу, що постійно відновлюється і руйнується, постаючи у видозмінених формах. Поет прагне подолати формальний характер людського пізнання, прорватися в екстатичну сферу почування й осягнути зміст творення, силу народження й функціонування біосу. Як каже В. Лісовий, "домінантою світосприймання Б.-І. Антонича не є бачення світу як сталої, гармонійної упорядкованої будови (як це бачимо, скажімо, у Піфаго- ра, Данте, Гегеля та ін). У його поезії наголос зміщено на внутрішню напругу явищ - напругу, що породжує все розмаїття видимого світу, його "буяння" [5; 95].

В екстатичній уяві Антонича вибудовується міфологічна візія позаісторичного існування:

Я жив тут. В неоліті... може, ще давніше...

Мої малюнки буйволів замазав місяць.

[1; 142].

У ньому руйнуються межі між природним і надприродним, часом і простором. Це веде до прагнення пересотворення світу, його перенази- вання в собі. Тому космогонія стає складовою авторської поетичної системи, де центральне уявлення - постання усього сущого з води. Най- показовішим тому прикладом є вірш "Балада про пророка Йону", в якому рецепція біблійного персонажа трансформується у міфологему постання світу.

Цікаво, що у своїх фантасмагоричних візіях Антонич зберігає певну лінеарну послідовність, не характерну для міфологічної свідомості, але означує її інверсійним характером: Земля в орбіті завертається назад. У молодість свою, в примарний сон праречі. Щаблями пройденими повертаю дні природи в мряковиння й первнів перші шуми.

[1; 125].

Саме у моряцькій безодні Антонич і віднаходить свободу "праречі", незаангажовану сприйняттям. Водна стихія перманентно еволюціонує в поетичній свідомості від романтичних захоплень поетикою пригод і моряцьких подорожей у поезії "Привітання життя" до пошуку онтологічних передумов появи світу, де свідомість поета переходить у нову якість, якщо можна так сказати, якість "рослинності", позбавленості логоцен- тричного начала.

У Святослава Гординського моряцька тематика є наскрізною. Найбільше вона знайшла відображення у циклі "Шторм і штилі" (1936), де море поет осмислює у романтичному ключі.

Гординський вважає, що правдивий поет розкриває нам таємниці буття, які дуже часто йому самому не цілком відомі чи зрозумілі. Вони заховані глибоко у душі його, він їх відчуває як "химерні мрії, сни, скалки натхнень". Поет шукає "слів на дні своїх глибин", щоб розшифрувати ці тайни, розкрити нам їх зміст і передати його не розумово, а чуттям, інтуїцією, поетичною синтезою"[див.: 5]. Гординський, як і Антонич, прагне надати зображенню моря нового значення, але, на відміну від останнього, тяжіє до антропоцентризму. Наприклад, у його поезії море ізоморфно ототожнюється з вольовою атрибутикою людини:

Де межі моря