Гординський поетизує моряцьке життя й побут, закликає читача відчути: ....як пахне у портах мазут Або смоли солодко-млявий запах!"

[4; 100].

Автор дає зрозуміти, що без конкретики запахів, рухів, звуків морська стихія залишається недосяжною для уяви. Але хвацьке захоплення екзотикою моряцького життя водночас оголює людську самотність, бо море, межі якого непідвладні фізіологічному осяганню, загострює відчуття обмеженості людського життєвого лету.

Тому моряцький вагабундизм є спробою вирватися за вузькі межі людської просторовості до того безмежжя, де

...надходить вічність. Глибина Глибішає, росте ще дальше далеч, А висота ще вище. Це вона Тривожить серце буйне і зухвале.

[4; 100].

Романтичні мотиви щораз виринають, коли море поетом зображується як тло людських переживань, атрибут втечі від буденного. Психофізіологічні переживання дійсної присутності моря, його просторового рефлексивного осягання і ототожнення духовної стихії з силою моря переходять у вертикальні проекції, що порушують часові чинники:

Може, десь за темною водою Я своє минуле віднайду. Нерідко поет намагається вийти за межі реальності, яка притлумлює його глибинне відання, щоб осягнути позачасся, позалюдську сутність, невловну для інтелігібельного осягання: мотив "вчування", "вслухання" в речі, стихії якнайбільше споріднює поетичне мислення Гординсь- кого з Антоничем.

У той безрухий час, що в тиші закотвичивсь, Все шумовиння днів із уст своїх зітри І слухай, як душі збезвітрілих вітрил Торкнулась вічність.

[4; 90].

Водночас Гординський, на відміну від Анто- нича, руйнує побутування міфу як концепту доісторичного мислення, намагається перенести його в площину індивідуального мислетворення. Він омертвляє природу, позбавляючи її іманентного сенсу, і вона постає такою, якою її бачить індивід. Митець пересотворює природу, її творення йде з його єства, незважаючи на те, що людина - "теж частка механізму сонячної системи". Це зумовлено тим, що й сама природа потребує, щоб її виголошували, надавали їй сенсу. Та її номінування - міф, що зникає разом зі смертю людини:

...коли відійду я,

На хвилину, або назавжди?

Тоді і сонце і море

Залишаться розпачливо самотніми

І навіть не знатимуть

Про своє існіння:

Сонце буде кривавитися без мети,

Щодня розбиваючи свою голову

Об бронзовий обруч обрію,

А океан безпотрібно

Переливатиме свої безформні води,

Гойдаючи безмовні і бездушні риби,

Безсилі розуміти, страждати, захоплюватися

Сонцем і океаном.

[5; 209].

Гординського й Антонича споріднює, перш за все, саме ставлення до поезії, внутрішнє переживання дійсності. Проте коли Антонич намагається витворити за допомогою метафорики нову реальність, віднайти нові зв'язки між речами, руйнуючи автоматизацію їх рецепції, і створити новий смислопростір світу, то Гординський все ж із обережністю ставиться до речі, не порушуючи її логічної детермінації в системі фізичної картини світу. Його мариністична поезія - ан- тропоцентрична, природа в ній підпорядкована

Література

Антонич Б.-І. Твори. - К.: Дніпро, 1998.

Антонич Б.-І. Як розуміти поезію // Антонич Б. -І. Твори. - К.: Дніпро, 1998.

Башляр Г. Вода и грезы. - М., 1998.

Гординський Св. І переливи барв, і динамічність ліній...: Вірші і поеми. - Л., 1990.

логосу й номінації. Людина, за Гординським, у сприйнятті дійсності виходить із власних інтен- цій, творить суб'єктивну картину світу, що триває доти, допоки існує індивід. В Антонича, навпаки, вона підвладна природі як субстанції, що керує її думками й навіює поезію. Водночас сама природа стає суб'єктом сприйняття. Онтологічна заглибленість його поезії персоналізує світ, у якому гіпертрофоване людське "я" зникає, розчиняючись у гармонійному побутуванні Всесвіту.

Гординський Св. Колір і ритми: Поезії. Переклади. - К.: Час, 1997.

Лісовий В. Б.-І. Антонич // Генеза. - 1994. - № 1.