У творі ілюзійний світ межує з реальним, взаємодіє з ним, тут знаходять допомогу добрі душі і покарання злі. У нього переходять і відшукують спокій після смерті, що "стає продовженням вічного плину життя" [4; 265], Наталка Слобідська, Софія Маланючка, вуйко Миронюк, мольфар Іван, дід Федір, дурний Юзьо, засуджується на поневіряння душа Йосипа Кобацького, своєю злою волею перетвореного на вовкулаку.

Крім вміщення у твір легенди про Чорнобога та Білобога, антропоморфних образів, демонічних сил елементи художньої реконструкції язичницького слов' янського та праслов'янського міфу простежуються у своєрідності дібраних письменником художніх засобів у межах всього триптиха. Особливу роль відіграє порівняння певних предметів, явищ із образами, взятими зі світу тварин та рослин, природними явищами: "вперта і надокучлива, мов спасівська муха, думка" [4; 83], "радість переповнила хату, немов дійниця свіжим молоком" [4; 105], "застояному, немов вода у річковій заплаві, житті" [4; 129], "звивалася, немов оса у спеку" [4; 133], "кохання буйне, мов гірський вітер" [4; 294], "делікатна, мов вовняна пряжа" [4; 305], "велику, мов горох, сльозу" [4; 314].

Велика кількість пейзажних замальовок для опису галицької природи, яка сприймається як жива істота, що може реагувати на історичні події в унісон або контрастувати з психологічними переживаннями людей, наближує творчу манеру автора до фольклорної. Так, відступ мадярів на початку твору супроводжується похмурим пейзажем, який відповідає тому сліду, що залишили після себе завойовники у душах людей: "Перемішана чобітьми, копитами й гарматними колесами озимина чіплялася розмоклого на березневому талі ґрунту побілілими від холоду пучками й оживала поміж протоптами, що повзли з орних обочин на грунь і там зливалися в чорну дорогу, котра знесилено розпласталась на хребті, немов зґвалтована жінка, й нікому більше не було жодного до неї діла, бо село зі страху зсунулося в глибокі видолини й там запалося під землю" [4; 10].

Також пейзаж у творі може контрастувати з історичним перебігом подій: буяння весни, від- родження життя - панування загарбників, смерті в селі: "Весна буйно розщедрилася на тепло і цвіт: не встиг на останньому холоді відкипіти молочною шумою терен, що позначив цупким живоплотом межу між Боднарівкою і Кривобро- дами вздовж Сталащукового узлісся, як викинула пацьоркові сережки черемха й дихнула з-поза тернового колюччя на село млосним запахом, і в ньому, немов ряска в літеплій воді, поділились умить на пелюстки рожеві пуп'янки яблунь, груш і слив; розквітлі за один день сади заплавали білими острівцями на зеленому озері села, й по них можна було тепер розпізнати, де причаїлися боднарівські обійстя." [4; 59]. На напружену атмосферу в селі автор натякає лише словом "причаїлися".

Пейзаж у триптиху, унаочнюючи міфологіч- ність мислення письменника у персоніфікації явищ природи, виконує важливу роль. Він зображає місце і визначає час, окреслює настрій та переживання персонажів, як у плані зіставлення, так і протиставлення, відтворює історичний та національний колорит.

У романі-легенді "Рев оленів нарозвидні" та частково у текстовій структурі всього триптиха переплетення легенд історичних, апокрифічних, міфологічних сприяє відображенню діяльності Української Повстанської Армії у сакральному вимірі. Світ людей і світ міфічних істот сприймаються як паралельно існуючі і взаємодіючі, взаємозалежні один від одного. Міфи, легенди, символи, описи чудес, видіння та чарівні перетворення слугують своєрідним підґрунтям перебігу історичних подій, вчинків дійових осіб.

Означення ІІ-ї частини триптиха як "притчі" споріднює її із біблійними притчами, які широко застосовуються в Євангелії, виражаючи в алегоричній формі духовні настанови [9; 573]. Перцепція читача налаштовується на дидактично- моралізаторський лад і на морально- філософський, який є більш популярним у новітній європейській літературі. Притча, повчальна оповідь, звертається до моралі, дидактики, вона є "одним зі засобів вираження морально- філософських роздумів письменника", "висвітлює явище художнього осмислення у філософсько-естетичному аспекті" [9; 575], тобто мова йде про певну моральну ідею, яку зображено на основі принципу художньої параболи. Причому притча залишається без моралі. Письменник ніби продовжує розмову з читачем далі на сторінках, моделюючи ситуацію, що допомагає знайти відповідь. Таким чином, притча є відкритою структурою, що вимагає домислення.

Вивчаючи жанрові особливості притчі "Вогненні стовпи", ми беремо за основу висновки О.Колодій, яка класифікує притчу як ідейний центр твору [7; 163], основними ознаками якого є двоплановість та дидактизм.

Риси, притаманні притчевій прозі, можемо простежити у всіх творах Р.Іваничука. У притчі "Вогненні стовпи" вони сконденсовані і розкриваються найповніше. Принагідно звернемо увагу на той факт, що в основу притчі покладена автобіографічна подія, що також зіграло свою роль в оригінальній побудові.

Своєрідна двоплановість передбачає у творі наявність життєподібного та алегоричного планів, які творять художню параболу і, відповідно, у контексті художнього відображення діяльності УПА, осмислення ідеї нації в історичному та метафізичному вимірах.

Перший план у притчі "Вогненні стовпи" базується на розкритті соціальної, психологічної, побутової ситуації - в Йорданську ніч до селянської хати, де перебувають двоє людей з сином, вривається радянський офіцер Шпола без шинелі й кобури з револьвером, втікши від сільської молодиці, хату якої обступили бійці УПА. Він просить хлопця принести револьвер.

Автор не пропонує читачам простого, однозначного вирішення психологічної колізії, намагається зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту, причому це передбачає подання