Твори Кушневича, як поетичні, так і прозові, присвячені темі міжнаціонального співіснування в єдиному культурному просторі.

Кушневич народився 1904 року на території колишньої Східної Галіції у сім'ї заможних польських землевласників, які мала родинні зв'язки з європейською аристократією. Він увійшов до літературного світу дуже пізно, 1956 року, коли почалася відлига, і дебютував як поет збіркою "Слова про ненависть" [3]. Як ця перша книжка поезій, так і друга, "Свічка дияволу" [4], були присвячені Україні і складним українсько- польським відносинам між 1918 р. і ІІ Світовою війною і стали переконливим доказом того, що письменник не поділяв націоналістичних стереотипів і що його бачення співіснування й природи конфліктів між цими двома спільнотами суперечило поширеним поглядам. Кушневич, який доброзичливо ставився до взаємопроникнення різноманітних національних елементів у єдино - му культурному просторі і проповідував злагоду між поляками й українцями, не міг розраховувати на широке розуміння в своїй країні. Його бачення речей навряд чи було прийнятним для тих, хто мав стосунок до влади і хто, згідно з доктриною, виробленою в Москві, розглядав взаємини між поляками й українцями тільки з точки зору експлуатації українського народу з боку польських панів, а також для тих груп у польському суспільстві, які вважали, що українці самі винні в національних конфліктах в Україні.

Надрукувавши ці контраверсійні збірки поезії, Кушневич свої подальші зусилля зосередив на жанрі роману, і читацький загал як у Польщі, так і за кордоном знає його насамперед як романіста. Серед численних творів письменника в цьому жанрі більшість присвячена, сказати б, культу втраченої батьківщини.

Події "галіційських" романів відбувається в реальних місцях, які можна знайти на картах Автро-Угорської монархії або Польщі до ІІ Світової війни, у містах і поселеннях світу, які більше не існують, у палацах шляхти і хатах селян, чиї імена письменник повторює з особливим почуттям, аби врятувати їх від забуття. Постійне пригадування забороненого минулого і втраченого світу дитинства перетворюється в нього на свідомо реалізований літературний проект, який він сам визначає у численних автокоментарях, включених до його творів, як вроджену потребу людини. Кушневич повторює фразу Ярослава Івашкевича, маючи на увазі себе: "Протягом усього життя поет пише лише одну й ту саму поему - поему захвату світом, який оточував його в добу між дитинством і юністю" [5: 181] Усі твори Кушневича є хвалою епохи невинності, того часу, який передує зрілості й тому моменту, коли людина починає все усвідомлювати, і який призводить до руйнування первинної гармонії. Кушневич повертається до уявної країни свого дитинства, яка є швидше не територіальною єдністю, а спільнотою, де всі складові визнають одна одну. Особливість цієї спільноти полягає в тому, що вона є наднаціональною, і тому більш мінливою, відкритою, вітальною, багатою й чудовою, ніж спільноти, які мають одне бачення реальності, традицій, вірувань і мови. Ця багатовимірна реальність є надзвичайно потужним імпульсом для розвитку здатності уявлення, цього "вічного джерела" натхнення. Тому автор постійно повертається до свого світу - світу дитинства: "...тієї першої декади, першого десятка років життя, бо вони найбільше важать, назавжди вщеплені в кров і сни, в уявлення й відчуття, всупереч всьому іншому, проти розуму і права, слушності й справедливості навіть тієї найважливішої - історичної. Вічне джерело б'є в тих роках" [6: 25]. Вічне джерело - це та райська спільнота, яка, не зважаючи на те, що не існує вже досить давно, постійно повертається до автора у снах: "часом здається мені, що насправді немає іншого світу та іншої дійсності окрім тієї, в яку я занурений донині, назавжди, до кінця" [6: 16].

Вже в першому "галіційському" романі "По дорозі до Коринфу" [8], дія якого відбувається здебільшого в Східній Галіції, у містичній країні дитинства наратора і протагоністів твору, Куш- невич створює схему, яка буде повторюватися в загальних рисах в усіх його творах. Його протагоністи (різних національностей: поляки, українці, німці, євреї - які протягом дитинства й отроцтва співіснують у досконалій єдності) не можуть звільнитися від образу рідної землі (з усіма його імпліцитними значеннями), який врізається в їхню уяву як модель, з якою вони порівнюють і якою вони вимірюють будь-який досвід. Неспроможність позбутися цієї зачарованості дитинством призводить до того, що протагоністи живуть щасливо лише у світі своїх фантазій, але зазнають поразки в реальному світі.

У цьому першому "галіційському" романі автор сформулював принципи, відповідно до яких він конструював свій вигаданий світ, і він дає нам чітко зрозуміти, що не мав на меті створювати жодної об' єктивної ані справжньої картини реальності.

"Існування або час, реальніший у смаку й барвах за дійсність, правдивіший і триваліший, той, котрий виріс і дозрів у пам'яті, зріс із фактів та їх інтерпретації, зі шматків пейзажу і фрагментів розмов, світ, витканий з правди і відчуттів, де частини відчуттєві бувають триваліші й влучніші, здається істиннішим від дійсності пережитої, яка служить їм лише канвою і тлом" [8: 8].

Пригадування минулого відповідає потребі людини повертатися до щасливої епохи дитинства, аби втекти від плину часу, однак, окрім того, воно є літературним прийомом, який засвідчує, що автор