Ґ. Ґрас, будучи не лише талановитим письменником, але й художником, сам ілюструє всі свої книги, надаючи таким чином читачу певні підказки, напрями роздумів, адже багато його малюнків мають свої підтексти, свою емблематику та символіку і є своєрідними кодами його літературних робіт. На титульному аркуші до цієї повісті Ґ. Ґрас зобразив кисть із пером, яка проштовхується, а, можливо, проростає крізь груду каміння, що могло б символізувати письменницьке слово, яке здатне пробитися крізь будь-які перешкоди. У повісті Сімон Дах у своїй заключній промові наголошує на важливості письменницької діяльності: "Ні один князь не зрівняється з ними. Їхнє багатство неможливо купити за гроші. Нехай навіть вони захлинуться ненавистю неотесаних, нехай поб'ють їх каменями - з-під цієї груди все одно простягнеться до світу рука, котра стискає перо. Лише їм одним на вічне збереження дано те, що можна назвати німецьким: "так нехай пребуде у віках усякий вірш, який погоджується з життям, друзі мої, - до цього й ми будемо прагнути, доки відпущено нам короткий вік земного буття"..." [3; с. 111-112]. Вустами героя Ґ. Ґрас висловлює своє бачення щодо призначення письменника, щодо його визначної ролі в суспільному житті.

У творі автор виступає насамперед незаперечним патріотом і використовує своє право, як він сам стверджує, "вигадувати точніші факти, аніж ті, які нам пропонуються нібито автентично" [6; с. 267]. Одночасно Ґ. Ґрас називає себе "бродягою без батьківщини" [4; с. 558], оскільки він народився у вільному місті Данциг, якого сьогодні не знайдеш на карті (перейменовано на Гданськ), письменник залишається постійно на роздоріжжі, з одного боку, він трохи німець, а з іншого - трохи поляк, він кашуб, хоча народився у Польщі, але все своє зріле життя прожив у Німеччині. Ця країна є для письменника постійним каменем спотикання: "Як я не хотів відпускати від себе цю країну. І як я усе ж таки її втратив. Цього мені не вистачає, і з відсутністю цього мені важко змиритися" [4; с. 568]. Але, незважаючи на це, автор виступає за цілісну та неподільну батьківщину, у той час як політики її розривають та розбазарюють. У своїх публіцистичних статтях та публічних виступах Ґ. Ґрас неодноразово виголошує різкі та недвозначні заяви про сучасну політику, яка призводить лише до руйнації та втрат, а не до цілісності та непоборності. Відповідно, більшість його критичних тверджень не сприймалися, заперечувалися сучасними політиками. "Те, що поставало з любові до рідної країни, сприймалося як обридження власного гнізда. Відтоді мене вважають постаттю суперечливою" [1; с. 763]. Письменник вважає, що для того, щоб почувати себе німцем, необов'язково жити на цій землі, потрібно боротися за свої переконання, хоча інколи вони є нікому непотрібні: "мій патріотизм, для якого важлива не країна, а її конституція, виявився небажаним" [4; с. 569], іронічно зазначає Ґ. Ґрас. А щодо батьківщини, то письменник визнає: "моєю батьківщиною є німецька мова з її великими можливостями" [6; с. 64], а письменницька діяльність дозволяє Ґ. Ґрасу в творах надолужувати те, що втрачено в житті.

Німецька дійсність ХУІІ ст., так як і початку ХХ ст., була безладною, хаотичною та безнадійною, але, незважаючи на це, когорта письменників намагається своєю діяльністю вдосконалити німецьку мову, яка у ХУІІ ст. складалася усе ще з різних діалектів, говірок, та підняти до європейського рівня німецьку літературу. Сімон Дах поставив перед засідателями завдання щодо мовного питання, вони повинні з'ясувати: „Які правила віршування застаріли, а які залишаються незмінними. Як збагатити поняття мови природної, щоб виростити з неї основну мову, що взагалі вважати мовою вченою і яку роль відвести місцевим діалектам. Оскільки якими б освіченими та багатомовними вони не були, але усе ж на місцевий манер кремсали та м' яли, мололи, товкли, молотили, тягнули та прокочували свою рідну німецьку" [3; с. 22]. Зустріч поетів та письменників відбувається за аналогією до того, як подібні зустрічі відбувалися у "Групи 47": засідателі читали фрагменти своїх нових та старих творів, вірші, п'єси, висловлювали свої думки і не без супротиву сприймали критику. Зрозуміло, що це зібрання мало за мету не лише просто побалакати, але й впровадити свої чи то маніфести, чи то реформи в життя, чи хоча б зафіксувати усе це на папері. Ґ. Ґрас з власного досвіду знає, що література ніколи не мала і не буде мати суттєвої політичної ваги