УДК 82.09 (477) Кошова І.О.

Достоєвські питання у романі Володимира Винниченка "Записки кирпатого Мефістофеля"

"Ви хочете насильства над моєю душею, хочете, щоб я сам розірвав свою волю, своє серце, свій навіть, як хочете, і розум на дві половини і примусив їх гризти одне одного. Це - неморально. І я цього не зроблю. Плювать мені на те, що хтось, хоч би це була сама людськість, человечество вважали це неморальним. Коли я сам з собою в гармонії, коли і воля, і розум, і серце всі разом штовхають, тягнуть мене кудись і те, що я зроблю, одобряють всі три, тоді я роблю морально, хоч би я і вбив чоловіка". ( п'єса "Великий Молох")

Достоєвські питання у творчості В.Винниченка посідають особливе місце. "Відомо, - нагадував Г.Костюк, - що крилата фраза В.Леніна про "архіпоганого Достоєвського", яку тепер повторюють вчені всього світу, була висловлена Леніним після його читання Винниченкового роману "Заповіт батьків" [1]. Деякі дослідники також відмічали присутність достоєвських мотивів у творчості В.Винниченко, одні вбачаючи в цьому позитивне, інші - негативне.

Дана стаття має на меті розглянути питання про принципи "нової моралі", про неправедну мету, яка здається "новим людям" такою праведною, що вони готові іти навіть на знищення людини заради "щастя для всіх", питання про те, чи може перемагати принцип, чи можна поділити людей на "богообраних" і "матеріал", чи буде кара наслідком злочину.

Винниченко був одним з перших, хто намалював революціонерів із середини. Він мав революційне минуле, відчував свою "несвятість", і тому у його творах з'являються теми двійництва у душі людини. Винниченко творив на зламі епох, в період великих потрясінь, коли достоєвські пророцтва відбувались наяву. Крім того, Винниченко читав твори російського романіста, а тому у його власних творах з'являються "достоєвські питання". Письменник виводить героїв, які своїми вчинками і словами нагадують Раскольникова. Ці люди схожі між собою: це молоді інтелігенти, що заперечують стару мораль, які, "по суті, експериментують на собі і ближніх, намагаючись бути чесними з собою" [2]. Достоєвський порушує досить велику проблему - "двійництво" особистості, тобто "поєдинок людини з самою собою" [3], дисгармонію у душі, боротьбу, яка є страшнішою за будь-яку іншу, бо вона несе неспокій, карання.

Чомусь саме Мефістофелем було названо головного героя роману Володимира Винниченка. Протидія, поєднання непоєднаного, протиріччя, боротьба - все це закладено уже в самій назві твору і в імені, яким нарекли головного героя. Мефістофель - це сатана, показаний як скептик, цинік, той, хто звинувачує рід людський перед Вищим суддею. І в Біблії, і у "Фаусті" Гете Мефістофель хоч і протистоїть Богу, але як "нижче створіння Бога" він виконує божий задум: творить добро, бажаючи людям зла. Яків Васильович Михайлюк - адвокат, який мав революційне минуле і погляди, з якими він цілковито розпрощався. Він великий насмішник, свідомий свого "мефістофельства", глибоко розуміє психологію людини, особливо слабкої, свідомість якої можна повернути у потрібне комусь річище, і намагається експериментувати.

"Мені приємно заманити чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах поширених надією і захватом блискає жах, - є найкращий. Приємно, коли, ти повертаєш його у той бік, який тобі потрібний. А він усміхається і гадає, що сам іде, "сам іде!" От за це можна багато дати" [4].

Таким чином, назва "Мефістофель" характеризує негативну сторону Михайлюка, але поряд з нею вживається ще й означення "кирпатий", що аж ніяк не несе негативного забарвлення, а вказує на щось приємне, добродушне, аж лагідне. Ось як сам Яків пояснює своє прізвисько:

"Я - довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, схожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс - кирпатим Мефістофелем" [5].

Таким чином, його зовнішня маска справляє на людей враження, що "він потайний, зверхній, недбала усмішка - це вияв егоїстичного презирства, демонстрування своєї оригінальності, акторство [6]. Це вказує на двійництво душі головного героя, бо ота оболонка часом дає тріщину. Отож, Михайлюк носить напускну, фальшиву маску байдужості, презирства, експериментує над іншими людьми, але це лише завіса, і ми це розуміємо, заглиблюючись у роман і аналізуючи вчинки героя. Адже він піклується про Нечипоренка (шукає для нього роботу і просить не говорити, хто допоміг), він, зрештою, не може вбити і Міку, бо відчуває, що це його дитина. Отож, з-під маски просвічується людяність. В його душі точиться постійна боротьба. Він ніби любить Шапочку, але зустрічається і з Клавдією Петрівною.

"Нікчемний, недороблений кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не то втомлююсь, не то метаюсь і зупиняюсь на півдорозі... Я прохолоджуюсь і нічого не виходить. Але вигляд маю людини сильної, енергійної, насмішкуватої. Можливо, що тому сприяє моя зверхність і зверхній вияв мого "я" [7].

Таким чином, риси Раскольникова помітні у Якова Михайлюка. У чому ж суть теорії Раскольникова: студент-юрист пішов вбивати