19 січня 1664 року в родині комедіографа народився хлопчик. Мольєру вдалося добитися виняткової честі: хрещеним батьком його сина став сам король Франції. Хлопчика назвали, як і годилося, Людовіком.

На 1664—1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: "Тартюф", "Дон Жуан", "Скупий"," Мізантроп", "Міщанин — шляхтич".

Однак, серйозність комедій Мольєра не викликала схвалення. Драматург змушений був змагатися за право постановки своїх п'єс, їх подальшу сценічну долю. Крім того, сили геніального комедіографа відбирало невдале подружнє життя. Взимку 1672 року Мольєр розпочав роботу над комедією "Удаваний хворий". У цій п'єсі драматург сміявся над нерозумною пристрастю, яка існує в людській свідомості повсякчас: над страхом смерті та нікчемною довірливістю. Ненависть комедіографа щодо лікарів, напевно, досягла найвищого рівня: в комедії вони були виведені справжніми потворами — корисними, обмеженими дурнями.

Пролог, написаний Мольєром до цієї п'єси, підтверджує той факт, що драматург намагався повернути втрачену прихильність короля.

Проте, короля зовсім перестала цікавити творчість комедіанта, тому пролог так і залишився не поставленим.

У п'ятницю 10 лютого 1673 року відбулася прем'єра "Удаваного хворого", яка супроводжувалася величезним успіхом. Четверта вистава була призначена на 17 лютого (річниця смерті Мадлени). Посилаючись на книгу М. Булгакова, зазначимо, що Мольєр напередодні вистави почував себе не дуже добре, а його розумом володіли песимістичні думки.

Граючи головного героя, він почувався на сцені зле, але тільки деякі з акторів помітили зміни у зовнішньому вигляді актора, спричинені його стражданнями. Після закінчення вистави драматургу стало дуже холодно і його віднесли додому. Через декілька годин у Мольєра горлом пішла кров. Лікарі відмовлялися йти до актора, тримаючи на нього образу.

На жаль, смерть славетного драматурга, не принесла звільнення від проблем. Оскільки він був комедіантом, церковники не дали дозволу на його поховання. Тільки втручання самого короля дещо виправило становище: "Приняв во внимание обстоятельства, обнаруженные в следствии, произведённом согласно нашему приказанию, мы позволяем священнику церкви святого Евстафия похоронить по церковному обряду тело покойного Мольера, с тем, однако условием, чтобы это погребение было совершено без всякой торжественности, не более как двумя священниками, и не днём, и чтобы за упокой души его не было совершаемо торжественное богослужение ни в вышеуказанной церкви и ни в какой другой".

21 лютого близько дев'ятої години вечора повинні були виносити тіло Мольєра. Натовп, що зібрався під вікнами будинку, поводив себе доволі збуджено, що змусило Арманду кидати тим, хто прийшов, гроші, щоб заспокоїти.

Мольєра принесли на кладовище Святого Жозефа і поховали в тому місці, де свій притулок знайшли самовбивці та нехрещені діти. А у церкві Святого Євс-тафія священик відзначив лаконічно, що 21 лютого 1673 року, у вівторок, був похований на кладовищі Святого Жозефа шпалерник та королівський камердинер Жан-Батіст Поклей.

На його могилу дружина поклала кам'яну плиту і наказала привезти на кладовище сто в'язанок хмизу, щоб бездомні мали можливість зігріватися холодними ночами. Першої ж суворої зими на цій плиті розпалили величезне багаття, і незабаром вона тріснула. Час не зберіг її, і коли через 119 років, у період Великої революції, тіло драматурга намагалися перенести до мавзолею, ніхто не міг з точністю вказати місце його поховання. Хоча чиїсь залишки вирили й перенесли до мавзолею, ніхто не береться стверджувати, що це залишки Мольєра. Такою виявилася примха історії та його величності Часу.

Література

1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.

2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.

3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.

4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.

5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.

6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.

7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.

8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.

9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.

10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.

11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.

12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.

13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.

14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.

15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.

16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.

17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.

18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.

19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.

20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.

21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.

22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.

23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.

24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.