— часто зустрічався у творчості Вольтера. У зображенні письменника вона виступала і "хороброю амазонкою", "ганьбою англійців" ("Генріада"), і "мужньою дівчиною, яку інквізитори та вчені у своїй лякливій жорстокості возвели на багаття" ("Досвід про звичаї"). У "Орлеанській діві" Жанна д'Арк постає по-селянськи грубою та безмежно наївною. Погляди і переконання Жанни показані традиційно: вона щиро вірила у свою патріотичну місію і готова до самопожертви для блага батьківщини. Полемічна установка та антиклерикальна спрямованість твору змусили Вольтера збагатити поему чисельними розкутими сценами залицянь до Жанни, за допомогою яких її образ втрачає героїчні риси і позбавляється ореола святості.
Настільки ж нетрадиційними був й образи Карла VII та його коханки Агнеси, за якими легко впізнати Людовіка XV та маркізу де Помпадур.
Твору в цілому притаманна схожість із лицарськими поемами доби Відродження, хоча цей жанр інтерпретований відповідно до поставлених завдань.
В історико-художньому плані Вольтеру належила визначна роль у розробці основних принципів просвітницького класицизму, який суттєво відрізнявся від класицизму XVII століття. Представники просвітницького класицизму вже не підносили переваг абсолютистських форм державного правління, а своє призначення вбачали у служінні всьому суспільству, колективу громадян незалежно від їх станового походження. Провідні риси вольтерівського класицизму якнайповніше відбилися в його драматичних творах і характеризувалися зосередженістю дії навколо однієї теми, динамізмом, швидкою зміною напружених сцен, жвавими діалогами ("Брут", "Смерть Цезаря", "Заїра", "Фанатизм, або Пророк Магомет"). Як теоретик мистецтва, Вольтер схилявся до ідей класичної співмірності, симетрії, раціоналістичної упорядкованості. Не дивно, що він високо підносив традиції національного французького театру, зокрема творчість Корнеля і Расіна, а також критикував Шекспіра, якому звинувачував у відсутності "гарного смаку" та недостатньому "знанні правил".
У своїх подальших творах письменник у класицистичному ключі розробляв етичну проблематику, звертався до середньовічних, античних і східних сюжетів, активно вводив у дію простонародних героїв ("Семіраміда", "Орест", "Китайський сирота", "Скіфи", "Закони Міноса", "Ірина" та ін.). Однак, на відміну від інших драматургів-просвітників, зокрема Д. Дідро і Е. Г. Лессінга, Вольтер не був прихильником активно розроблюваного на той час жанру "міщанської драми".
"Магомет". За жанром — трагедія. У центрі твору образ Магомета. "Я изображаю Магомета— фанатика, насильника, обманщика, позор человеческого рода...", — напише Вольтер, працюючи над трагедією. Канву сюжету складали обставини захоплення пророком Магометом Мекки, однак основні події, відтворені у трагедії, були вигаданими. Магомет викрав дітей правителя Мекки ще в ранньому дитинстві і зробив із них фанатичних послідовників ісламу. Пальміра та Сеїд, не знаючи своїх батьків і того, що вони брат і сестра, вірячи в те, що Магомет — намісник Аллаха на землі, охоплені любовною пристрастю один до одного. Дружню приязнь вони розуміють хибно — Магомет усіляко сприяв інцестуаль-ному коханню і приховав їх споріднені відносини. Сеїдові Магомет наказав здійснити вбивство батька, єдиного, хто знав його справжні цілі. Засновник ісламу, Магомет показаний як недолюдок, який нав'язав мечем, кров'ю цілим племенам свою волю та закони. Бажаючи підкорити собі Мекку, він обіцяв Сафіру повернути викрадених дітей. Старому Сафіру заради щастя бачити своїх дітей, яких він вважав загиблими, необхідно було піти на зраду. Він не міг піти на це. Магомет, передбачивши таке розгортання подій, виконав свій план і наказав Сеїду вбити Сафіра. Старий сподобався Сеїдові, і Магомет вимушений впливати опосередковано: виключно заради кохання Сеїд наважився на вбивство. Пальміра та Сеїд все з'ясувли. Стікаючи кров'ю, старий батько обняв дітей. Сеїд отруєний Магометом, який наостанок намагався зробити Пальміру своєю наложницею. Проклинаючи пророка, Пальміра закололася мечем. Магомет не досяг задоволення своїх бажань.
Подібно до інших просвітників, Вольтер охоплений інтересом до природного стану людини. Визнав, що у "природних" і "диких" народів можна побачити прояви простодушності, терпимості, правдивості, але при цьому "природна людина" була нестриманою у своїх пристрастях і через це могал бути жорстокою.
Не позбавлені впливу просвітницького класицизму і прозові твори письменника. У центрі їх, як правило, знаходився образ інтелектуального героя, здатного до глибоких філософських роздумів та рефлексії, що дозволяли йому не лише пізнавати навколишній світ, а й впливати на нього. Проте, сама дійсність в основному не мала скільки-небудь помітного впливу на внутрішній світ героя: його переконання та етичні принципи залишалися незмінними, хоча він і проходив важкий шлях душевних випробувань і переживань,
У відповідності до традицій класицизму в повістях Вольтера знаходила віддзеркалення певна філософська ідея, яка тільки ілюструється сюжетом. Природно, що у творах домінував інтерес не до індивідуальних особливостей характеру героя, а до філософської системи просвітницького спрямування. У жанровому відношенні ці твори надзвичайно складні, оскільки поєднували риси крутійського роману, гедоністичної новели рококо, просвітницького роману виховання, сатирико-еротичної новели Відродження та філософського роману ("Задіг, або Доля", "Кандід, або Оптимізм" та ін.).
Певною мірою осібно стоїть повість "Простодушний" (1767), в якій чітко окреслена любовна інтрига вирішувалося нетрадиційним для письменника шляхом. Колоритний образ індіанця Гурона— це полемічна відповідь Вольтера Руссо, зокрема його теоріям "природної людини". Герой спочатку далеко не мудрець, але він став мудрим після зіткнення з конкретною французькою дійсністю XVIII століття. Вольтер при цьому вважав, що не природність визнала долю людини, а її розум, який слід спрямовувати на боротьбу з деспотизмом та суспільними забобонами. На відміну від попередніх творів, Вольтер в образі Гурона змальовав не відсторонену абстрактну філософську модель, а психологічно достовірний тип людини, почуття і думки якої органічно пов'язані з навколишньою реальністю. Природність і "дикунство" героя дозволив побачити ті суперечності життя, які через свою звичність просто не сприймалися вже як вади суспільства: відносність людських цінностей, відірваність від життя християнського вчення тощо.
"Мікромегас". Назва твору походила від імені головного героя, що утворене поєднанням двох грецьких слів і перекладалося як "маловеликий". Мікромегас — мешканець Сиріуса, який подорожував у супроводі секретаря Академії Сатурна з однієї планети на іншу. На Землі він знайшов малочисельну цивілізацію, чиї філософські ідеї, самоорганізація та політичний устрій дозволили йому зробити далекоглядні висновки. Ідеї, порядки та принципи, на яких засноване це суспільство, чужі уявленням Мікромегаса про розум і благо. Сатурн і Сиріус, звідки прибули Мікромегас із секретарем, знадобились Вольтеру для "покращення читацького сприйняття", до чого він прагнув у кожній своїй філософській повісті.
Основна думка "Мікромегаса" полягала в тому, що люди не вміли бути щасливими. Ідея Паскаля про безкінечність розвинута Вольтером — людина, займаючи у світобудові занадто маленьку планету, спромоглась наповнити свій крихітний світ злом, стражданнями та несправедливістю. "Мне даже захотелось... тремя ударами каблука раздавить этот муравейник, населённый жалкими убийцами", — говорить Мікромегас. "Не спешите. Они сами... трудятся над своим уничтожением", — відповідає йому секретар Академії.
Філософський твір — складний жанр, бо це жанр-гібрид. Це й есе, й памфлет, адже автор викладав тут певні ідеї або заперечував їх. Разом з тим це роман, бо в ньому наявний подієвий розвиток сюжету. Однак, цей твір позбавлений суворості, властивої есе, правдоподібності, притаманної жанру роману. Втім, філософський роман і не претендує на це, його особливістю є інтелектуальна гра. Письменники, які працювали у цьому жанрі, прагнули, щоб останній більшою мірою виглядав як фантастичний.
Письменники — погані судді власних творів. У віці 18 років Вольтер вірив, що залишить по собі пам'ять як великий автор трагедій; у віці 30 — як великий історик; у віці 40 —як епічний поет. Він і гадки не мав, створюючи 1748 року "Задіга", що майбутні покоління з насолодою читатимуть цю маленьку повість і всі інші, подібні до неї, тоді як "Генріада", "Заїра", "Меропа", "Танкред" спочиватимуть вічним сном на полицях бібліотек.
Вихований єзуїтами, автор запозичив у них чіткість думки і елегантність стилю. Засланий на певний час до Англії, він прочитав там Свіфта і вивчив його прийоми. "Це англійський Рабле, — говорив він про автора "Гуллівера", — але Рабле без марнослів'я". У Свіфта Вольтер запозичив потяг до химерної фантазії, до мандрів, які дають прекрасний грунт для сатири, до безпристрасності, яка дозволяє викладати дивовижні пригоди як реальні.
Вольтер почав працювати у цьому жанрі, для нього новому, на початку 1747 року, тобто у віці 53 років. Проте свій шедевр— "Кандіда"— він написав 1759 року, у віці 65 років; "Простодушного", який й досі має величезний успіх, — у 73 роки; "Людину із сорока екю" — у 74 роки; "Вавилонську принцесу" — у тому ж віці, інші, дрібніші повісті, такі як "Історія Дженні", "Одноокий ключник", "Вуха графа де Честерфіл ьда", — після 80 років.
Філософія Вольтера змінювалася протягом усього життя, як це буває майже з усіма людьми: "Видіння Бабука" і "Задіг" були написані у той час, коли доля усміхалася Вольтерові; він почував підтримку з боку маркізи де Помпадур, а отже, і більшої частини двору; усі без