м Життєвий шлях і періоди творчості Ж. Расіна. Естетичні погляди драматурга

План

1. "Андромаха"

2. "Федра"

3. Творчий метод Ж. Расіна

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року у Ферте-Мілоні у родині провінційного чиновника працівника суду.

Рано втративши батьків, він залишився під опікою своєї бабусі, яка помістила його до колежу міста Бове, а потім до школи Гранжа у Пор-Роялі. Учителями його стали янсеністи, члени однієї із релігійних сект, опозиційної по відношенню до пануючої католицької церкви. Це залишило слід у душі поета: він назавжди залишився мрійливо-релігійним, дещо схильним до меланхолії.

Расін рано полюбив поезію. Софокла та Еврипіда знав майже напам'ять. Грецький роман "Теаген та Харіклея", роман про ніжне романтичне кохання, який він прочитав випадково, його вразив. Монахи, побоюючись шкідливого впливу книг про кохання, відібрали у нього роман і спалили. Він знайшов другий примірник. Відібрали і цей. Тоді Расін розшукав новий примірник книги, вивчив її напам'ять, побоюючись, що її знову відберуть у нього і знищать.

У жовтні 1658 року Расін приїхав до Парижа, щоб продовжити своє навчання у колежі Гаркун. Філософія, або, правильніше сказати, вправи з формальної логіки, мало цікавили поета.

У 1660 році Париж урочисто відсвяткував весілля юного короля Людовіка XIV. З цього приводу поет написав оду, яку назвав "Німфа Сени". Як і всі початківці, він відправився за схваленням до офіційно визнаних поетів. Знаменитий у ті дні і безповоротно забутий пізніше Шаплен поставився прихильно до молодого поета, розповів про нього впливовому тоді міністру Людовіка XIV Кольберу, і той пожалував йому 100 луїдорів від короля, а незабаром призначив пенсію як літератору. Так отримав офіційне визнання поет Расін.

Образи Теагена та Харіклеї, що так захопили колись юнака, не давали йому спокою. Він написав п'єсу на основі сюжету, що його захопив, показав п'єсу Мольєру, який був на той час директором театру Пале-Рояль. П'єса драматурга-початківця була слабкою, але Мольєру вдалося помітити в ній жаринку справжнього обдарування, і Расін почав працювати за порадами великого комедіографа. У 1664 році була поставлена його перша трагедія "Фіваїда". Через рік він виступив із трагедією "Александр", яка привернула до себе увагу усього Парижа. її помітив і батько французької трагедії Корнель. Проте відгук його був суворим: у молодої людини гарний поетичний дар, але жодних здібностей у галузі драматургії — йому варто вибрати інший жанр.

Не всі поділяли цю точку зору.

Незабаром Расін залишив театр Мольєра, надавши перевагу театру Пті-Бурбон. Дружні відносини із Мольєром були назавжди розірвані.

У 1667 році була поставлена "Андромаха". Це була нова трагедія, відмінна від тих, що створював Корнель. Французький глядач до цих пір бачив на театральних підмостках героїв вольових і сильних, таких, що вміють перемагати; тепер він побачив людей з їх слабкостями та недоліками.

Через рік Расін виступив із п'єсою "Сутяги". У ній він використав мотиви арис-тофанівської комедії "Оси".

Расін був прийнятий до Академії, до числа сорока визнаних видатних діячів культури нації.

"Іфігснія в Авліді", яку драматург закінчив у І674 році, принесла йому новий успіх. Вольтер вважав цю п'єсу найкращою.

Із трагедією "Федра" (1677) пов'язана сумна подія у житті драматурга. Група аристократів на чолі з найближчими родичами кардинала Мазаріні вирішила познущатися над ним. Підмовили поста Прудона написати п'єсу на ту ж саму тему і позмагатися з Расіним. Місця у театрі були розкуплені заздалегідь цією групою і під час вистави п'єси Прудона місця заповнювалися глядачами, а в інші дні, коли ставилася "Федра" Расіна, залишалися вільними. Це образило драматурга. Він надовго залишає театр.

Расін одружився, отримав посаду королівського історіографа, як і його друг Бу-ало, і вирішив, що вже ніколи не писатиме п'єс.

Проте через 12 років він на прохання Ані де Ментенон написав п'єсу "Есфір" (1689).

У 1691 році Расін написав свою останню трагедію "Гофолія" і назавжди відійшов від театру.

Через необачність Расін потрапив у немилість до короля. Людина вразлива і боязка, він все це дуже болісно сприйняв. Незабаром поет захворів і 21 квітня 1699 року помер.

Особливості творчого методу Ж. Расіна:—

критика вишуканої літератури сучасності з її "досконалими героями";—

намагання повернути літературу до життя, до реальних людей, до реальних людських відносин;—

утвердження права митця зображувати слабкості людської натури (зображення так званої "середньостатистичної людини");—

література і театр покликані морально виховувати читача;—

правдоподібність сценічної дії;—

обґрунтовування обов'язковості давніх сюжетів для трагедії;—

показував людей такими, якими вони є, а не якими вони повинні бути;—

створення не героїчних, сповнених пафосу трагедії, а трагедії любовно-психологічні, що відображали безсилля розуму перед пристрастю;—

страждання кохання, душевна боротьба, внутрішні протиріччя психології людини складають основний зміст п'єс Расіна.

"Андромаха"

У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику трагедію "Андромаха" яка мала величезний успіх.

Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства.

Французи "адаптували" поетичну легенду про юного сина Гектора Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні римляни з іменем троянця Енея.

Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Так оповідали давні французькі хроніки. Отже, сюжет, заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній свідомості французів часів Расіна.

Андромаха — дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла — Пірра.

Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою — вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому, створив конструкцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами, що повторювалися: Пірр кохав Андромаху, але вона не любили його, оскільки залишалися навіть після смерті вірною Гектору; Герміона (донька царя С парти Менелая, її шлюб із Пірром повинен був укріпити союз грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохав не її, а Андромаху, яка любила Гектора; Орест любив Герміону, але вона була байдужа до нього, а Пірра, який хотів Андромаху. У цьому ланцюжку тільки Андромаха любить того, кого їй любити наказав її обов'язок.

За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов'язок забуто, на героя чекали нещастя і смерть. Пірр, що зробив Андромаху царицею, був підступно вбитий перед вівтарем греками на чолі з Орестом, що здійснював помсту за покинуту Герміону. Андромаха, чиї права визнали епірці, закликала їх помститися грекам за нового чоловіка. Вона виконала свій обов'язок, була врятована, всі інші герої, що забули про обов'язок під впливом пристрасті нерозділеного кохання, зазнали життєвого краху: Пірра вбито, Герміона наклала на себе руки, Орест збожеволів. Зображення торжества Андромахи на сцені знизило б трагедійність твору. Але була й інша причина відсутності головної героїні у фіналі. Расін-психолог досліджує проблему нерозділеного кохання як справжньою трагедію людини. Андромаха не виняток — її кохання до Гектора не могло бути реалізованим і робило її нещасливою незалежно від того, полонянка вона чи цариця. Однак зображення страждаючої Андромахи суперечило б філософському пафосу прославлення вірності обов'язку. Отже, Расін знайшов найбільш точне художнє вирішення цього протиріччя.

"Британік" Трагедія з історії Римської імперії розповідала про часи правління імператора Нерона. Агріппіна - - вдова Доміція Енобарба, батька Нерона, після другого шлюбу — вдова імператора Клавдія. За допомогою інтриг та злочинів вона допомогла Неронові посісти престол, а пізніше була вбита за його ж наказом. Це один із найважливіших персонажів трагедії.

Відійшовши від зображення героїв, яких характеризували доброчинність, схильність до слабкості та тих, що викликали у глядача страх і співчуття одночасно, як це було, наприклад, у "Андромасі", драматург пішов шляхом Сенеки, розділивши персонажів "Брітаніка" на позитивних, таких, що викликали співчуття (Брітанік, Юнія, Бурр) та негативних, таких, що викликали страх (Нерон, Нарцисе). Лише Агріппіна якоюсь мірою продовжує лінію Андромахи.

Нерон — римський імператор, син Агріппіни та Доміція Енобарба (Агенобарба), зведений брат Британіка, якого він отруїв у боротьбі за зміцнення своїх прав на престол та через ревнощі до Юнії, що кохала Британіка. Расін змальовав вісімнадцятирічного Нерона, що здійснив перший злочин. "Нерон не убил ещё свою мать, жену, наставников, но в нём зреют семена всех этих злодейств, он уже хочет освободиться от запретов, ненавидит своих близких, но прикрывает ненависть притворными ласками... Короче говоря, это чудовище в зачатке, которое, ещё не смея открыто проявиться, старается приукрасить свои дурные деяния", — писав про нього драматург у другій передмові до трагедії (1676). Нерон протягом усієї трагедії викликав лише жах, огиду, але аж ніяк не