Цим вчинком Швейцер сподівався очистити душу від скверни гріха. Однак, як відомо, Франц сам себе покарав. Швейцер зрозумів, що доля відбирає у нього можливість очиститися душею і залишає його нерозкаяний грішником. У відчаї він заколовся кинджалом.
Найтрагічніша у п'єсі доля Амалії. З боку моралі це бездоганна особистість. Вона відразу ж розгадала злочинну натуру Франца, весь час гуманно ставилася до старого графа, зберігала вірність Карлу і простила йому, коли дізналася, що він розбійник. її смерть від руки нареченого — трагічна, бо несправедлива: адже ніякої провини ні перед Карлом, ні перед людьми за нею не було, її загибель сприймалася не як спокута, а як жадане звільнення від тягаря трагічної долі.
У "Розбійниках" Ф. Шіллер показав суперечність між правом людини на протест, з одного боку, та злочинністю будь-якого насильницького протесту — з іншого. Це протиріччя відтворене в драмі як трагічне, бо воно, на думку Шіллера, в реальному житті нерозв'язне.
Різні варіанти сюжету про "благородного месника" знаходимо у творчості Дж. Г. Байрона ("Корсар"), В. Скотта ("Роб Рой", "Айвенго"), О. Пушкіна ("Дубровський"), М. Старицького ("Розбійник Кармелюк"). Моральна проблематика "Розбійників" справила великий вплив на творчість Ф. Достоєвського і Л. Толстого.
Тема розбійництва підказана Ф. Шіллеру не тільки літературою, а й конкретними обставинами в Німеччині в середині XVIII сторіччя, коли "спільне невдоволення набувало часто форми анархічних, бунтарських виступів". Розбійницькі шайки з'являлися то в одному місці, то в іншому, деякі з них переслідували соціальну мету. Банда розбійників, представлена Ф. Шіллером, слугувала наочною ілюстрацією трагічності передових прошарків німецького суспільства того часу. Вона формувалася з усіх чим-небудь невдоволених. Природно, що лише незначна частина її прониклася ідеями Моора, а більша — захопилась прямим розбоєм. Та маса, на яку хотів спертися Карл Моор, опинилася — і не могла іншою виявитися— нездатною до сприйняття його ідеалів, і опора ця повинна була рухнути.
Література
1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.
2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.
3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.
4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.
5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.
6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.
7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.
8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.
9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.
10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.
11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.
12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.
13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.
14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.
15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.
16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.
17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.
18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.
19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.
20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.
21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.
22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.
23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.
24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.