Нині там знаходиться музей Фрідріха Шіллера.

Помер письменник 9 травня 1805 року.

На майданчику перед будинком Національного театру у місті Веймар стоїть пам'ятник. На гранітному постаменті — двоє. Вони простували поряд — у житті порівняно недовго, а у безсмерті — вічно. І дивляться у простори століть: неосяжний Гете і мовчазний Шіллер.

Ф. Шіллер — представник так званого "веймарського класицизму".

Естетичні погляди Ф. Шіллера:*

мистецтво існували не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусило надихати людину на активні дії;*

шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя;*

розмежування двох етапів у розвитку мистецтва:

1) наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),

2) сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу).*

ідеал наївного мистецтва полягав у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом;*

поети сентиментальної поезії розподілялися на дві категорії: ідеалістів та матеріалістів.

2. Внесок письменника у розвиток жанру балади

Жанр балади відродили Гете і Шіллер, які вступили в дружнє змагання у його створенні.

Балади Шіллера сприймалися як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір'я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше йшла мова не про якийсь конкретний історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблювали і водночас лякали своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражали нез'ясованими таємницями природи.

Так, у баладі "Івікові журавлі" поет порушив питання про невідворотність відплати за вчинене лихо. Якщо не було серед людей свідків скоєного, то сама природа карала, а злочинець неодмінно видавав себе.

Ніхто не мав права піддавати життя героя тяжкому випробуванню, не можна двічі спокушати долю — такий очевидний висновок балади "Нурець", що стала відомою після перекладу В. Жуковського і отримала паралельну назву "Кубок".

У більшості балад стрижнем сюжету стало випробування героя — перевірка його мужності, рішучості, відваги, (наприклад, балада "Рукавичка").

Баладу "Рукавичка" Шіллер написав 1707 року. Цього часу він та Гете немовби змагалися у написанні балад.

На відміну від Гете, який любив використовувати для своїх балад фольклорні або чарівні сюжети, Шіллер черпав сюжети з історії — античної ("Івікові журавлі") чи середньовічної ("Келих". "Лицар Торенбург").

Балада "Рукавичка" дало змогу поринути у житія середньовічної Європи. Це була доба лицарства, розквіт якого припадає на XII XIV століття.

Лицарі витворили власну культуру, як розвивалася під впливом християнства: церква, що потребувала воїнського захисту, створила "військо Христове" лицарство, а воїн-християн присягався дотримуватися кодексу лицарської честі, який передбачав передусім захист слабких, бідних, боротьбу зі злом та Із невірними.

Минав час і життя лицарства ставало іншим: військові походи змінювалися мирним житіям, де переважали розваги. Королі, імператори, багаті феодали влаштовували змагання турніри, де перед очима численних глядачів лицарі змагалися один з одним - сам на сам і цілими загонами. Хоча при цьому використовували тупі мечі, все-таки турніри частенько закінчувалися тяжкими пораненнями чи навіть смертю їх учасників. Лицарі-переможці отримували нагороди, і змагання закінчувалися пишними бенкетами.

У мирний час кодекс лицарської честі поповнювався новими правилами. Від лицаря вимагали вишуканої ввічливості, вміння витончено висловлювати свої почуття до жінки — дами серця. На її честь лицар здійснював доблесні подвиги, шаг а вся на турнірах, прикрашав свій одяг і зброю її улюбленими квітами, їй він присвячував вірші.

Лицар втішався одним лиш поглядом чи усмішкою дами серця, загубленими нею хустиною, рукавичкою, які потім ставали священною для лицаря любовною реліквією.

Однак людські взаємини не можуть завжди бути постійними з часом вони теж зазнають змін. Так, і звичай сліпо схилятися перед дамою серця, беззаперечно виконувані будь-яку її примху уже до середини XVI століття почав вироджуватися.

Настав час простих, природних стосунків між чоловіком і жінкою; взаємин, побудованих на рівних правах обох закоханих. Французькі хроніки, що достовірно змальовували події при дворі короля Франциска І (XVI ст.), оповідали таку історію:

"Одного разу, коли Франциск І обирався дивитися на борню левів, якась дама впустила свою рукавичку і мовила закоханому в неї лицареві Делоржу: "Якщо ви хочете справді переконати мене, що так палко кохаєте, як оце щоденно в цім присягаєтесь, то підніміть рукавичку". Делорж спустився униз, узяв рукавичку, що лежала посередині між цими жахливими звірами, повернувся на трибуну і кинув дамі в обличчя. Відтоді він уже не хотів її ніколи бачити, попри неодноразові запрошення та натяки з її боку".

Шіллер використав цей сюжет для написання своєї балади.

У баладі "Полікратій перстень" уяву поета тривожить ідея невідворотності долі.

3. Драматургія німецького просвітника "Підступність і кохання", "Вільгельм Телль"

"Підступність і кохання". (1783). Задум створити п'єсу про сучасну німецьку дійсність виник у Шіллера вперше на гауптвахті, куди він потрапив за самовільний від'їзд до Мангейма на прем'єру "Розбійників". Після втечі зі Штутгарта Шіллер продовжував працювати над п'єсою. Сам пост у листі до Дальберга від З квітня 1783 року називав її "сміливою сатирою та глузуванням над породою блазнів та негідників із знаті".

ІІ'єса містить узагальнені типи та образи: маленьке герцогство Вюртемберзьке. деспотичний, розпусний Карл ( ні спій, його фаворитка графиня Франциска фон Гогенгейм, міністр Монмартен — зображені під іншими іменами, але зборі гають свою портретну схожість.

Гнітючий світ глухої провінції, інтриги та злочини, розкіш та розпуст герцогського двору та жахлива убогість народу ось обстановка, на тлі якої розгортається трагічна історія піднесеного кохання двох благородних істот Фердинанда та Луїзн.

Перша назва п'єси "Луїза Міллер".

Сам автор визначив жанр свого твору "міщанська трагедія". Крім того, це перша німецька політична драма, у якій зіштовхуються два соціальних світи: придворно-дворянський і міщанство.

Луїза сильний жіночний характер па відміну від попередніх героїнь драматургії Шіллера: Амалії ("Розбійники"), Леонори ("Змова Фіеско у Генуї"). Важливо і те, що п'єса обернена до сучасності. Із родиною Міллерів пов'язаний основний конфлікт драми, зіткнення двох систем моралі, кожна з яких відповідає певному соціальному середовищу. Кохана сина 11 резидента, юного Фердинанда, шістнадцятирічна Луїза переживає своє перше почуття глибоко, щиро. Луїзі здасться, що кохання відкрило перед нею таємниці світу. Уміння простого серця відчувати подібну глибину почуттів зафіксовано Шіллером вперше. Пізніше у російській літературі, у М. Карамзіна, це почуття віддзеркалиться в афористичному виразі: "И крестьянки умею любить" ("Бедная Лиза"),

"Вільгельм Телль". ( 1804). І) основі твору легенда про швейцарського народного героя стрілка Вільгсльма Телля. Джерелом для іраісдії послужила "Швейцарська хроніка" — книга історика та теографа XVI століття Егідія Чуди, у якій були зібрані оповідання з історії Швейцарії, починаючи від давнини і включаючи епоху Середньовіччя. У книзі розповідається і про хороброї о швейцарця Вільгельма Телля, який у 1307 році начебто вбив жорстокого намісника Швейцарії австрійця Геслера.

Ф. Шіллер, запозичивши деякі деталі із хроніки, досить вільно повівся з історичними фактами. Все ж він зберіг у драмі найголовніші риси зображеної ним епохи.

Документально доведено, що насправді Вільгельм Телль не існував, це стовідсотково образ вигаданий.

Цікавим фактом було те, що Шіллер ніколи не був у Швейцарії, але з величезною майстерністю зобразив чарівну природу Альн.

П'єса поставлена па сцені ще за життя драматурга. Німецька цензура, щоправда, значно викривила авторський текст.

Робота над твором тривала протягом 1802 -1803 років. Зі спогадів Гете: "Он сплошь увешал стены своей комнаты всевозможными картинами Швейцарии. Затем он начал читать описания страны, пока досконально не познакомился со всеми дорогами и і ройниками места действия".

Головним героєм п'єси став народ.

Жни колись, як мовить легенда, мужній і відважний народ, який населяв три кантони (провінції) - Урі, Швіц та Унтервальден. На його землю кинули хижим оком австрійські князі Габсбурги. Вони обернули жителів па рабів, запровадили суворий режим насильства й сваволі. Народ не стерпів безчинств австрійських намісників (ландфогтів), підняв прапор священної бороіьбп проти поневолювачів.

Минули віки (діялося це ще у XIII столітті), а швейцарці понині згадують добрим словом свого визволителя — Вільгельма Телля, роботящого й відважного господаря. Він і озеро розбурхане перепливав, і стріляв влучно. За те, що виявив непокору- не вклонився навішеному на жердині капелюхові австрійського намісника, — зазнав суворої кари. Ландфогт наказав йому влучити з лука у яблуко, що було покладене на голову рідного сина, а потім звелів кинути сміливця до в'язниці. Але Теллю і на цей раз пощастило врятуватись. Він покарав намісника — це стало приводом до всенародного повстання.

Таким був зміст легенди, відповідною є сюжетна канва драми. Від помсти за свої особисті кривди Шіллерівський Вільгельм Телль поступово перейшов до всенародної боротьби. Автор правдиво змалював визвольну боротьбу швейцарців за свою національну єдність проти чужоземних загарбників. Саме в цьому полягала сила твору, який, по суті, став закликом до національного об'єднання Німеччини.

Ф. Шіллер