Сам Гете задум "Егмонта" пов'язував з "Гетцом фон Берліхінген із залізною рукою": "Після того, як я по-своему відобразив у "Гетці фон Берліхінген із залізною рукою" символ виначної історичної доби, я почав шукати подібний поворотний пункт в історії інших держав. Мою увагу привернуло повстання в Нідерландах".

У трагедії перед нами постає Брюссель середини XVI ст., коли на території Нідерландів розпочинався національно-визвольний рух проти іспанського панування, що збігся із демократичною революцією. У відповідності до історичної дійсністі Гете показує, що основною рушійною силою цього руху виступали народні маси.

Народ обурений жорстокістю інквізиції; поширилися релігійні заворушення, бо люди схилялися до нової, протестантської віри; іспанські закони, за якими тут править регентша, викликали невдоволення у городян.

На тлі цих заворушень народ сприймав графа Егмонта як опору і гарантію спокою. Егмонт уславився на війні своїми подвигами, і всі знали його мужність; він рятував городян від суду інквізиції; нарешті, його відкритий і життєрадісний характер, вільний спосіб життя імпонував всім. До того ж граф був закоханий у просту дівчину Клерхен.

Проте, його становище певною мірою двозначне. Від відданий королю Філіппу і сліпо вірив йому. Граф — швидше покровитель народу, аніж його ватажок. Так, коли народ був готовий дати відсіч армії Альби, Егмонт заспокоїв людей і стримав їх від бунту.

Герою здалося, що він ні від кого не залежить: лояльний до короля і відчуває себе вільним від диктату юрби, не криючись відвідував Клерхен, пишався своїм нідерландським патріотизмом, а коли Альба, прибувши з армією, запросив його до палацу, він з'явився туди без страху і вагань.

Цей улюбленець народу і патріот здавався герцогу Альбі особливо небезпечним, і він іменем короля заарештував його. Тут з'ясувалося, що народ боявся виступити на захист свого кумира; лише Клерхен намагалася йому допомогти. Альба готував публічну страту Егмонта, бо міг не боятися заворушень. Хоча Егмонт ще вірив у підтримку народу, доля приготувала йому страшне випробування — зустріти смерть у цілковитій самотності. Клерхен від горя і безсилля випила отруту. У своєму останньому сні Егмонт побачив дівчину у символічному образі Свободи. Його повели на страту, трагедія завершилися, як зазначено в ремарці, барабанним боєм і "переможною симфонією".

В один рік з "Егмонтом" (1787) Гете закінчив драму "Іфігенія в Тавриді" (прем'єра 1800 року у Відні), яка разом з наступним твором— "Торкватто Тассо" — належала до якісно нової естетичної і стильової системи у творчості поета, що одержала в науці назву "веймарської класики". В обох зазначених творах Гете орієнтувався на "катарсис" Аристотеля, який він розумів не просто як "очищення" через страх і слівстраждання, а як "гармонізацію" душі (гармонійну узгодженість із реальністю) шляхом звільнення Ті від страху.

У драмі Гете відроджував деякі композиційні елементи давньогрецької трагедії. Драматург зберіг у творі всі сюжетні особливості автентичного давньогрецького міфа. Після того як Агамемнон приніс у жертву богам свою дочку Іфігенію, вона не загинула на жертовнику, бо Артеміда перенесла її до Тавриди (Крим), де дівчина стала жрицею в храмі богині. Через багато років тут, біля храму, вона випадково зустріла свого брата Ореста. За словами Аполлона, той очиститься від скверни вбивства, якщо привезе до Греції з храму Артем іди сестру. У грецькому міфі цей наказ розумівся буквально: Орест мусив привезти священне зображення Артеміди, тобто сестри Аполлона. Між тим, за звичаєм, що панував в

Тавриді, усіх чужоземців приносили в жертву Артеміді. Така ж доля чекала і на Ореста. Коли брат і сестра впізнали одне одного, Іфігенія хотіла допомогти йому викрасти священне зображення і вирушити додому. Цар Тавриди Фоант розгадав їхній задум. І тут відкрився чудесний, справжній смисл слів бога: Орест мусив привезти додому зовсім не зображення Артеміди, а свою власну сестру Іфігенію. На цьому драма закінчилася.

Гете наслідував одне з правил давньогрецької трагедії: події повинні не стільки відбуватися на сцені, скільки розкриватися у розповідях персонажів.

Автор ставив собі за мету створити певне драматичне напруження і потім зняти його.

"Іфігенія" побудована як драма упізнавання, в якій поет майстерно розгортає протягом п'яти актів наростання психологічного напруження і його радісне "зняття" наприкінці.

Драма "Торкватто Тассо" була задумана поетом на п'ятому році перебування у Веймарі, одночасно з "Егмонтом", і закінчена одразу після повернення з Італії — у 1789 році, разом із циклом чуттєвих "Римських елегій". Прем'єра п'єси відбулася 1807 року у Веймарі. Поет відобразив у ній проблему внутрішньої незалежності індивіда і можливості досягнення її в умовах реальної дійсності.

Значення творчості Й.-В. Гете*

літературні, мистецькі, філософські та естетичні традиції драматурга, поета стали основою формування європейського гуманізму наступних століть;*

поетична спадщина являла собою самостійний і чи не найяскравіший етап у розвитку європейської лірики на межі XVIII—XIX століть;*

міркування письменника щодо місця мистецтва в індивідуальному житті людини і в суспільстві — це відчутний внесок у становлення нової естетики в Німеччині наприкінці 1700-х років;*

творчість німецького генія дала початок розвиткові і становленню поняттю "фаустіанство" — возвеличення цінності життя як скінченого у нескінченому.

Література

1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.

2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.

3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.

4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.

5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.

6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.

7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.

8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.

9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.

10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.

11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.

12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.

13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.

14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.

15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.

16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.

17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.

18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.

19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.

20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.

21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.

22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.

23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.

24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.