• проведення розрахункових операцій у межах реально наявних коштів за дорученням ДКУ чи бюджетної установи;

• забезпечення своєчасного і повного зарахування коштів на рахунок ДКУ та інших установ, що використовують кошти державного бюджету;

• здійснення касових операцій ДКУ з приймання та видачі готівки. її видають за умови, якщо банк одержує від органів ДКУ доручення на відрахування встановлених загальнодержавних податків і зборів від заробітної плати. Розпорядники бюджетних коштів одержують готівку на цілі, передбачені в їхніх кошторисах доходів і видатків на підставі належно оформленого грошового чека в межах реального залишку грошових коштів на бюджетному рахунку власника чека;

• здійснення операцій з купівлі ОВДП на первинному аукціоні з обов'язковим подальшим їхнім розміщенням.

Державний борг поділяють на внутрішній і зовнішній.

Внутрішній борг — це величина, похідна від стану державного бюджету. У разі виникнення дефіциту державного бюджету держава в особі уряду виходить на внутрішній ринок з метою позичити кошти в юридичних і фізичних осіб та в центрального банку.

У країнах із розвиненою ринковою економікою роль головного утримувача державного боргу виконують саме центральні банки. Однак це, як правило, не означає, що вони безпосередньо кредитують уряд з метою покриття дефіциту державного бюджету. Центральні банки цих країн є основним кредитором уряду, купуючи державні цінні папери.

Конкретний механізм обслуговування внутрішнього державного боргу залежить від ступеня незалежності центрального банку. Банки, повністю залежні від уряду (так звані "кишенькові"), звичайно використовують для покриття дефіциту державного бюджету механізм видачі прямих касових кредитів. Такий механізм застосовувався в СРСР. В Україні він існував до 1993 р., коли державні видатки здійснювалися за принципом авансування на кредитній основі.

У структурі внутрішнього державного боргу України головним джерелом сплати цього боргу є кредити НБУ. Основу цієї частини боргу становлять прямі касові кредити, що практикувалися до 1995 р., кредити на покриття внутрішнього державного боргу та фінансування державних програм.

У структурі кредитів НБУ кредити уряду займали в ті роки близько 50% загального обсягу, що свідчить про нераціональне використання позичкового фонду країни, позаяк ці кредити являють собою вкладення у невиробничу сферу.

У 1995 р. НБУ зробив перші кроки до раціональнішого використання позичкового фонду — намітився перехід від безпосереднього надання кредитів уряду до безлімітного фінансування державного бюджету шляхом випуску й розміщення державних цінних паперів. У такий спосіб внутрішній державний борг почали оформляти державними цінними паперами.

Основними операціями НБУ з обслуговування державного боргу стали:

• емісія державних цінних паперів;

• розміщення державних цінних паперів на вторинному ринку;

• придбання державних цінних паперів для власного портфеля;

• обслуговування зовнішнього фінансування дефіциту державного бюджету.

Як агент уряду НБУ випускає короткострокові облігації внутрішньої державної позики відповідно до умов їхнього випуску та розміщення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України.

Функції генерального агента НБУ виконує на підставі договору з Міністерством фінансів України. Продаж ОВДП на первинному ринку проводять у таких формах:

• аукціон з оголошенням обсягу ОВДП, виставлених на продаж;

• аукціон без оголошення обсягу ОВДП, виставлених на продаж;*

продаж з оголошенням обсягу реалізації ОВДП за фіксованими цінами, встановленими на попередньому аукціоні.

На торгах, що їх проводить НБУ, облігації внутрішньої державної позики купують установи комерційних банків і небанківські фінансові установи.

Комерційні банки та їхні філії допускаються до участі в аукціонах за умови, якщо вони укладуть договір про депозитарне та інформаційне обслуговування операцій з облігаціями й набудуть статусу депонента депозитарію НБУ.

ОВДП розміщують у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передачі даних. Усі учасники торгів одержують на підставі угоди програмно-технологічні засоби системи "ЛІГА", за допомогою яких формуються і передаються заявки на участь у торгах та їхні результати.

НБУ здійснює контроль за надходженням коштів від учасників торгів і перераховує їх до приходної частини державного бюджету. Водночас як депозитарій НБУ зараховує на депозитарні рахунки власників ОВДП, придбаних на торгах, їх відповідну кількість.

Механізм проведення торгів ОВДП грунтується на чіткому розмежуванні повноважень між Міністерством фінансів України й Національним банком як його генеральним агентом. НБУ організовує торги ОВДП і здійснює грошові розрахунки за їхніми результатами, а Міністерство фінансів установлює цінові умови придбання державних боргових зобов'язань.

До зовнішнього державного боргу України входить заборгованість перед країнами СНД, розвиненими країнами та міжнародними фінансовими організаціями (Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) як кредитор вирішує тільки грошово-кредитні проблеми і не ставить перед собою завдання реабілітації та розвитку економіки країни-позичальниці. Мета Світового банку, основною ланкою якого є Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), полягає в досягненні економічного та соціального прогресу через підвищення ефективності функціонування економічної системи, створення сприятливого інвестиційного клімату, заохочення іноземних довготермінових інвестицій та регулювання їх міжнародного потоку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) основне своє завдання вбачає у створенні сприятливих умов для продуктивних виробничих капіталовкладень наданням кредитів на пільгових умовах у разі недостатності внутрішнього фінансування проектів.

Україна стала членом МВФ, МБРР і ЄБРР у 1992 р. Відтоді вона одержує кредити від цих авторитетних міжнародних фінансових організацій, а обслуговує ці операції Національний банк.

Щоб одержувати кредити від МВФ, країна—член МВФ згідно зі статутом організації, має надавати інформацію, яку Фонд вважає за потрібну. З грудня 1992 р. НБУ надає МВФ балансові звіти — свої та комерційних банків, інформацію щодо валютних курсів і відсоткових ставок, а з 1993 р. — платіжний баланс України.

Щоб покрити платіжний баланс, країна—член МВФ може одержати необхідні кошти в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3—5 років. Кредити погашають через викуп з Фонду своєї національної валюти за конвертовану. Без обмежень будь-яка країна може одержати кредит лише в невеликому розмірі — у межах 25% квоти й на суму іноземної валюти, яку було надано в позичку Фонду (кредити в межах резервної позиції країни у МВФ).

МВФ може надавати позички понад резервну позицію за умови додаткового вивчення валютно-економічного стану країни-позичаль- ниці та вжиття стабілізаційних заходів в інтересах світового фінансового капіталу. Крім того, можливі додаткові кредити:

• "стенд-бай" — на умовах, погоджених з МВФ;

• для покриття дефіциту платіжного балансу, спричиненого падінням цін на сировину та структурними зрушеннями в економіці (компенсаційні кредити);

• для стабілізації цін на сировину (стабілізаційні кредити);

• для країн з характерними серйозними порушеннями платіжного балансу (розширене кредитування);

• кредити зі спеціальних фондів.

НБУ, як розпорядник кредитів, використовував кошти (за умовами МВФ) для збільшення валютних резервів з метою підтримання курсу національної грошової одиниці та фінансування дефіциту платіжного балансу.

ЄБРР реалізовує через Національний банк свої проекти, зокрема щодо підтримки вітчизняного малого й середнього бізнесу. У НБУ створено групу управління проектами, на яку покладено роботу щодо мінімізації ризику неповернення проектів, аналізу кредитоспроможності банків-учасників і безпосередніх бенефіціарів, оцінки обгрунтованості проектів, здійснення контролю за їх втіленням, цільовим використанням і своєчасною сплатою кредитів.

Кредити надають шляхом відкриття кредитних ліній під гарантію уряду України. При цьому ризик неповернення кредитів банком-учасником лягає на НБУ. З огляду на це він лишає за собою право на застосування штрафних санкцій, у тому числі на передачу кредитного портфеля банку-учасника, за умови погіршення його фінансового стану чи банкрутства, іншому банку-учасникові кредитної лінії. Зрештою НБУ бере на себе зобов'язання повернути кредит ЄБРР з коштів спеціального резервного фонду, що його формують за рахунок маржі кредитного ризику за кредитами, виданими комерційним банкам.

Національний банк України — це орган державного регулювання економіки країни через розробку і впровадження грошово-кредитної політики.

Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які держава здійснює з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та збалансування платіжного балансу.

Виокремлюють два основних типи грошово-кредитної політики, кожному з яких властивий свій інструментарій:

• рестрикційний;

• експансіоністський.

Рестрикційна грошово-кредитна політика (або політика "дорогих грошей") — це антиінфляційна політика, яку проводять з метою зниження темпів інфляції. Вона спрямована на обмеження пропозиції грошей. Для досягнення цієї мети НБУ використовує такі інструменти:

• підвищення норм обов'язкового резервування;

• збільшення відсоткових ставок за кредитами, що надаються комерційним банкам;

• скорочення обсягів кредитів, що надаються комерційним банкам;

• продаж цінних паперів на відкритому ринку.

Експансіоністську грошово-кредитну політику (або політику

"дешевих" грошей) проводять у період зниження темпів виробництва, депресії, зростання безробіття з метою збільшення пропозиції грошей. Для досягнення цієї мети НБУ використовує такі інструменти:

• зниження норм обов'язкового резервування;

• зменшення відсоткових ставок за кредитами, що їх надають комерційним банкам;

• розширення обсягів кредитів, що надаються комерційним банкам;

• купівлю цінних паперів на відкритому ринку.

Обидва типи грошово-кредитної політики можуть мати як тотальний, так і селективний характер. При тотальній грошово-кредитній політиці заходи центрального банку поширюються на всі банківські установи, а при селективній — на окремі кредитні інститути чи їхні групи або на певні види банківської діяльності.

Основні об'єкти (індикатори) грошово-кредитної політики:

• сукупна готівкова й безготівкова грошова