• рівень відсоткових ставок.

Головні орієнтири своєї діяльності НБУ визначає і відображає в основних напрямах грошово-кредитної політики, які щороку затверджує Верховна Рада України.

Як і в монетарній політиці більшості країн з ринковою економікою, НБУ з 1991 р. застосовує принцип багатоваріантного визначення грошової маси, виділяючи при цьому грошові агрегати:

М0 (грошова маса) — готівка в обігу, сейфах, а також резерви комерційних банків;

М1 — включає в себе агрегат М0 і кошти на поточних рахунках і депозитах до запитання в комерційних банках;

М2 — включає в себе агрегат М1 і строкові депозити, кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств і організацій;

М3 — включає в себе агрегат М2 і кошти клієнтів за трастовими операціями.

НБУ контролює стан грошової маси, встановлюючи цільові орієнтири її зростання (скорочення) на кожен рік з розподілом на квартали й наглядаючи за їх дотриманням. Поточний стан і динаміку грошової маси НБУ визначає за допомогою таких показників:

• готівки в обігу;

• грошової бази (агрегат М0);

• агрегата М2;

• грошового мультиплікатора М2/М0;

• швидкості обороту М2 або М0.

Оскільки на сучасному етапі розвитку суспільства гроші мають кредитний характер, тобто грошова маса створюється переважно у процесі кредитно-депозитної діяльності комерційних банків, то центральні банки регулюють структуру й обсяг грошової маси керуванням операціями установ другого рівня банківської системи. На практиці це зводиться до визначення умов кредитно-депозитної емісії за допомогою відповідних інструментів.

Обов'язкове резервування як предмет грошово-кредитної політики полягає у встановленні центральним банком норми мінімальних резервів, що їх усі чи окремі банківські інститути мають тримати в центральному банку на окремому депозитному або резервному кореспондентському рахунку у певному співвідношенні до банківських зобов'язань (вкладів клієнтів).

Змінюючи норму обов'язкового резервування, центральні банки безпосередньо впливають на розмір надлишкових резервів комерційних банків, а отже, на їхній кредитний потенціал, на рівень відсоткової ставки, а зрештою — на обсяг грошової маси. Використовуючи цей механізм, НБУ підвищує норму обов'язкового резервування з метою зменшення грошової маси в обігу, і навпаки, прагнучи збільшити грошову масу, він знижує норму обов'язкового резервування.

Обов'язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних і фізичних осіб, залучені комерційним банком на свій баланс.

До залучених коштів відносять кошти в національній та іноземній валюті, що перебувають на депозитних, поточних, бюджетних рахунках фізичних і юридичних осіб, а також кошти загальнобанківських рахунків. Обов'язкові резерви формують, утримуючи відповідну суму коштів у національній валюті на кореспондентському рахунку комерційного банку в НБУ та в банківській касі протягом встановленого розрахункового періоду.

Суму залишків залучених коштів для розрахунку обов'язкових мінімальних резервів визначають за середньоарифметичною, а норму резервування та розрахунковий період НБУ змінює залежно від завдань щодо обсягу грошової маси в обігу. Так, протягом 1997—1998 рр. норма резервування змінювалася з 15 до 11%, а потім до 16,5%. Розрахунковий період спочатку збільшився з 10 до 15 днів, а з вересня 1998 р. НБУ зобов'язав комерційні банки дотримуватися норми обов'язкового резервування щодня.

Мінімальні резервні вимоги — це інструмент монетарного регулювання, придатний для вирішення стратегічних завдань грошово-кредитної політики. Для вирішення тактичних завдань центральні банки використовують такі інструменти, як кредитна та процентна політика, а також операції з купівлі-продажу державних цінних паперів.

Щоб зменшити грошову масу в обігу, НБУ скорочує обсяги кредитів, що надаються комерційним банкам, і підвищує плату за ці кредити, а щоб розширити грошові пропозиції, навпаки, збільшує обсяги кредитів і знижує плату за них. У першому випадку гроші стають "дорожчими", а інструменти відповідають рестрикційній грошово-кредитній політиці. У другому випадку гроші, навпаки, стають "дешевшими", а інструменти належать до інструментарію експансіоністської грошово-кредитної політики.

Останніми роками обсяг грошової маси збільшується переважно за рахунок кредитної емісії. Однак структуру кредитної емісії вважають украй нераціональною через переважання кредитів уряду.

Процентну політику реалізовують, встановлюючи й змінюючи офіційну відсоткову ставку, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам і уряду.

Національний банк України встановлює кілька офіційних відсоткових ставок:

• облікову — ставку редисконтування, за якою центральні банки переобліковують комерційні векселі, доти обліковані комерційними банками. Через те, що вексельний обіг в Україні нерозвинений, облікова ставка має індикативний характер;

• ломбардну — ставку за кредитами, що їх НБУ надає під забезпечення облігаціями внутрішньої державної позики;

• рефінансування — ставку, за якою надають кредити через кредитні аукціони НБУ.

Регулюючи рівень офіційних відсоткових ставок, НБУ впливає на збільшення або зменшення попиту комерційних банків на кредит, а зрештою — і на обсяг грошової маси в обігу.

З 1995 р. НБУ з метою регулювання грошової маси в обігу почав вдаватися до операцій на відкритому ринку — інструменту грошово-кредитної політики, що дуже широко використовується у країнах з розвиненою ринковою економікою.

Операціїна відкритому ринку — це офіційні операції центрального банку, що мають на меті купівлю-продаж цінних паперів з високим ступенем ліквідності, які користуються підвищеним попитом за незначних коливань курсу.

Механізм використання центральним банком операцій на відкритому ринку як інструменту грошово-кредитної політики такий: коли центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, на кореспондентські рахунки банків надходять відповідні суми, а отже, з'являється можливість розширювати активні операції, що зрештою збільшує грошову масу в обігу. Коли центральний банк продає комерційним банкам цінні папери, відповідні кошти списуються з кореспондентських рахунків банків, що зменшує грошову масу в обігу.

Об'єктом угод на відкритому ринку виступають, як правило, державні цінні папери (державні облігації, казначейські бони), а в країнах з розвиненою ринковою економікою це можуть бути й окремі комерційні векселі та банківські акцепти. В Україні об'єктом угод є облігації внутрішньої державної позики.

До 1996 р. НБУ проводив операції з ОВДП через аукціони, а з кінця 1996 р. почав застосовувати метод фінансування комерційних банків через проведення операцій РЕПО.

Операція РЕПО — це операція з цінними паперами, що грунтується на угоді між НБУ та комерційним банком про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний термін із зобов'язанням зворотної купівлі-продажу у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною.

Операції РЕПО здійснюють на позабіржовому ринку з метою підтримання на певному рівні ліквідності комерційних банків. Учасниками таких операцій можуть бути всі без винятку комерційні банки, які мають ліцензію на здійснення операцій з державними цінними паперами.

Отже, учасниками угоди виступають, з одного боку, комерційний банк, а з іншого — НБУ. Неодмінна умова такої угоди полягає в тому, що обидві сторони мають бути власниками державних цінних паперів — об'єкта угоди.

НБУ застосовує звичайно як пряме РЕПО, так і зворотне. Коли банківська система в межах установлених основних монетарних параметрів потребує підтримки ліквідності, НБУ через комерційні банки здійснює операції прямого РЕПО, тобто на підставі генеральної угоди купує в комерційних банків (або в одного банку) державні цінні папери (ОВДП) на певний період з умовою зворотного викупу їх комерційними банками (чи одним банком) у визначений термін. У такий спосіб НБУ випускає в обіг додатковий обсяг платіжних засобів і підтримує ліквідність банківської системи.

Якщо грошова маса в обігу зростає значно вищими темпами, ніж це передбачено основними монетарними параметрами, і накопичується надлишкова ліквідність банківської системи, НБУ застосовує механізм зворотного РЕПО — на підставі генеральної угоди продає комерційним банкам зі свого портфеля державні цінні папери на відповідний період за умови викупу їх у визначений термін. У такому разі НБУ вилучає з обігу надлишкову грошову масу через регулювання ліквідності банківської системи.

Література

1. Закон України "Про підприємництво" від 26.02.91, № 785/ ХІІ-ВР.

2. Закон України "Про банк і банківську діяльність" від 20.03.91, № 872-ХІІ.

3. Закон України "Про підприємництво в Україні" від 27.03.91, № 887-ХІІ.

4. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.91, № 959-ХІІ.

5. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18.06.91, № 1202/ХІІ.

6. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91, № 1560-ХІІ.

7. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.91, №1576-ХІІ.

8. Закон України "Про банкрутство" від 14.05.92, № 2343-ХІІ.

9. Закон України "Про заставу" від 02.10.92, № 2654-ХІІ.

10. Закон України "Про лізинг" від 16.12.97, № 723/97-ХІІ.

11. Закон України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10.12.97, № 710/97-ХІІ.

12. Про порядок ведення банками операцій з векселями: Положення НБУ. Затв. постановою Правління НБУ від 25.02.93, № 22001/85.

13. Правила проведення кредитних аукціонів по продажу кредитів Національним банком України: Лист НБУ від 20.05.94, № 97.

14. Про організацію емісійно-касової роботи в установах банків України: Інструкція № 1. Затв. постановою Правління НБУ від 07.07.94, № 129.

15. Про кредитування: Положення НБУ. Затв. постановою Правління НБУ від 28.09.95, № 246.

16. Про порядок рефінансування Національним банком України комерційних банків під забезпечення державних цінних паперів: Тимчасове положення НБУ. Затв. постановою Правління НБУ від 28.09.95, № 246.

17. Про порядок здійснення консорціумного кредитування: