Така спеціалізація, наявність досить чітко сформованого соціального запиту на інформацію стало важливим чинником перебудови також і бібліотечної роботи, розвитком, зокрема, її інформаційно-аналітичного аспекту, що сприяє активному розкриттю фондів перед користувачами, ефективному використанню інформаційних ресурсів.

У другій половині 90-х років минулого століття, коли в Україні розпочався період певного економічного пожвавлення, що дало поштовх активізації всіх напрямів суспільного розвитку, набули додаткової актуальності суспільні запити на необхідні для цього інформаційні ресурси. Особливо це стало характерним для управлінських, а також економічних, вітчизняних і зарубіжних, структур. У зв'язку з цим інформаційна сфера, у тому числі і бібліотечна, одержала певне фінансування, що стало матеріальною базою для її оновлення, для впровадження сучасних електронних інформаційних технологій, технологій, що зробили значний вплив на розвиток системи соціальних комунікацій.

У цей час ситуація в нашій країні дуже подібна із ситуацією в багатьох інших пострадянських державах. Як справедливо зауважують дослідники Н. і Е. Мариничеви, «предметом спеціального вивчення явище комунікацій стає лише в сучасну епоху, очевидно, лише із 60-х років нашого (минулого. - В. Г.) століття. Очевидно, що ця обставина обумовлена відповідними передумовами. Розвиток виробництва, що супроводжувався розподілом праці, розвиток засобів транспорту і зв'язку, різноманітних технічних засобів для передачі інформації стало матеріально-виробничими і технічними передумовами для виділення комунікацій у спеціальний вид діяльності і її спеціального вивчення.

Диференціація і дедалі зростаюча різноманітність матеріальних та ідеологічних суспільних відносин, що зумовили колосальне зростання контактів і видів спілкування, стали соціальною передумовою для розгляду до комунікації як спеціального виду діяльності. Зрештою, розвиток науки й наукового знання, що породив так званий "інформаційний вибух", обумовив наукову постановку проблеми комунікації»14.

З погляду сьогодення наведене твердження потребує лише певних уточнень. Кардинальна перебудова суспільства на території нинішнього СНД у руслі реалізації проектів демократизації західного типу, перебудова економічної діяльності з орієнтацією на ринкові форми господарювання, відсутність помітного впливу домінуючої раніше ідеології - все це обумовило прискорення процесів глибокого структурування суспільства. Воно відбувається значно швидше відповідних усталених змін у структурі суспільства країн Заходу і обумовлює більшу гостроту суспільних запитів у сфері комунікаційної діяльності.

Водночас разом з розвитком науки і наукового знання, що, як справедливо зазначають дослідники, породило «інформаційний вибух», його причиною стала реалізація певних можливостей сучасного технічного прогресу. Особливо з розвитком електронних інформаційних технологій. Під їх впливом постійно розширюється не лише доступ до наявних інформаційних ресурсів для дедалі більшої кількості членів суспільства, але й створюються можливості для продукування ними власної нової інформації і введення її в систему соціальних комунікацій. У зв'язку з цим виникають нові, досить відчутні і несподівані проблеми. На сьогодні саме некваліфікована частина виробників інформації, заповнюючи систему соціальних комунікацій низькоякісною інформацією, створює проблему інформаційних шумів тепер уже змістовного характеру, що ускладнює пошук потрібних даних учасникам ділового спілкування.

У сукупності своїй напрацювання сучасних дослідників сьогодні вже дають можливість окреслити характерні особливості соціальних комунікацій, що дають змогу відмежувати їх від інших процесів взаємодії між суб'єктами, «опосередкованої певним об'єктом»15. Для уявлення про соціальні інформаційні комунікації саме зміст даного об'єкта має принципове значення. А. Соколов, справедливо загострюючи увагу на об'єкті, що передається в результаті комунікативних дій, однак продовжує свою думку, далі впадаючи в необґрунтований ідеалізм. Зокрема, він говорить про те, що даний об'єкт «може мати матеріальну форму (книга, мова, лист, милостиня, подарунок тощо) або ж не мати її. Наприклад, комунікант може неусвідомлено впливати на реципієнта, викликаючи в нього довіру, симпатію, антипатію, любов. Виражена форма комунікації - спілкування людини самої із собою (внутрішня мова, роздуми, спогади тощо)»16.

Із твердження А. Соколова можна зробити висновок про можливість поширення якогось абстрактного «довір'я, симпатії, антипатії, любові» як фактора універсального впливу на всіх учасників спілкування, тоді як насправді такі почуття виникають на базі оцінки змісту одержаної реципієнтом інформації, і ця оцінка завжди індивідуальна. Вона може повністю або ж частково збігатися з оцінками інших людей, або ж і зовсім відрізнятися від них.

Стосовно ж спілкування людини «самої із собою», то, враховуючи твердження даного автора про те, що «учасниками комунікації виступають два суб'єкти»17, необхідне для цього роздвоєнняособи може бути предметом вивчення в психіатрії і не може сприяти з'ясуванню особливостей комунікації, як такої.

Принципово важливе питання про матеріальність об'єкта комунікацій значною мірою пояснює Г. Швецова-Водка, зауважуючи, що головними елементами інформаційно-комунікаційної системи є «джерело інформації, яке виробляє "сиру" інформацію, або повідомлення, що має бути переданим», «передавач, який кодує чи модулює цю інформацію», «канал, яким закодована інформація або "сигнал" передається в пункт одержання інформації», та одержувач, який декодує або перемодулює одержуваний сигнал»18. До головних елементів системи дослідник вводить і «призначення або кінцеву мету інформації»19, що стосується насправді не структурних параметрів системи, а змістовного, цілевизначального виміру даного процесу.

Однак у даному випадку важливим є те, що Г. Швецова-Водка в уявленнях про канал солідарна з поглядами дослідників, які розуміють під каналами в системі