Міжнародна спільнота заявляє про необхідність ВД, розробляється відповідна міжнародна документація, яка визначає стандарти створення, упорядкування і функціонування відкритих архівів. З 2002 р. до 2008 р. було прийнято п'ять міжнародних документів, які заявляли про необхідність запровадження відкритого доступу до наукової інформації. Вони зобов'язували освітньо-наукові та академічні установи створювати електронні сховища (архіви, бібліотеки) відкритого доступу до наукових публікацій і електронні наукові журнали, а науковців, відповідно, - самоархівувати раніше надруковані статті в цих архівах. Ця ініціатива була підтримана на рівні державного законодавства та відповідних рішень наукових громад у багатьох країнах. У грудні 2005 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні», в якій відкритий доступ названий одним з пріоритетів розвитку інформаційного суспільства в Україні, зазначається необхідність «забезпечення відкритого безкоштовного інтернет-доступу до ресурсів, створених за рахунок коштів Державного бюджету України». Із січня 2007 р. проводиться робота щодо запровадження відкритого доступу до досліджень, що фінансуються за рахунок держбюджету [9].

Користь від онлайнової інфраструктури полягає в тому, що вона забезпечує перетворення приватних відкритих архівів у єдиний професійний інформаційний простір (що передбачає загальний пошук та навігацію), а також надає науковцям різноманітні засоби для змістовного використання накопичених у професійному інформаційному просторі наукових матеріалів.

Ініціатива створення ВД набула досить широкого розповсюдження. На сьогодні відкриті електронні архіви вже створені і розвиваються в інтересах наукового співтовариства. Паралельно кілька світових організацій ведуть реєстр архівів ВД, зокрема, Лундський університет (Швеція), Ноттингемський та Саутгемптонський університети (Великобританія). За даними реєстру Саутгемптонського університету, у світі нараховується вже понад 1300 відкритих архівів у 41 країні світу. У цьому переліку країни-члени СНГ представлені більше ніж 30 електронними сховищами з відкритим доступом, Україна - сімома архівами, серед яких репозитарії Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадсь- кого, Національного університету «Києво-Могилянська академія», Інституту біології південних морів НАНУ, Інституту програмних систем НАНУ, Харківської національної академії міського господарства, Львівського національного університету ім. І. Франка, Житомирського державного університету [11, 8].

Введення інформації до ВД здійснюється кількома шляхами: через архівування матеріалів науковцями власноруч або за допомогою модератора веб-сайту наукової установи, де працює науковець, а також через розміщення статей в електронних журналах відкритого доступу.

На сьогодні у світових відкритих архівах зберігається понад 20 млн одиниць інформації, де, крім друкованих статей та монографій, архівуються також статті ще ненадруковані, бакалаврські, магістерські, докторські дисертації, навчальні матеріали, архівні та музейні об'єкти тощо. Ці наукові цифрові колекції дають змогу оперативно працювати з документами. Серед лідерів у створенні репозитаріїв - США, Великобританія, Німеччина. Понад 80 % контенту репозитаріїв представлено англійською мовою, яка є домінуючою для наукової комунікації. Українській мові належить до 1 % в загальному масиві документів ВА [12].

Слід відзначити, що електронна форма збереження інформації може не тільки надати додаткові зручності і наблизити інформацію до корис- тувача-науковця, але й стати серйозною перешкодою та бар'єром для отримання інформації. І тут варто зауважити, що дуже актуальним залишається питання не тільки підвищення кваліфікаційної підготовки бібліотечних працівників, але й приділення достатньої уваги в опануванні комп'ютерної техніки і набуття навичок роботи з електронним ресурсом науковцями. Згідно з даними соціологічного дослідження 2007 р., проведеного серед українських наукових працівників, існує чітка залежність активності використання комп'ютера від віку респондента: чим старші науковці, тим менше серед них тих, хто користується електронними джерелами, у наймолодшій групі науковців (до 30 р.) комп'ютером користуються усі респонденти. За віковими категоріями ця статистика є такою: 31-40 років - 93 %, 41-50 років - 86 %, 51-60 років - 81 %, старші 60 років - 55 %. Звертає на себе увагу більш низький рівень використання комп'ютерів у секції суспільних наук, у групі докторів наук. Молоді науковці частіше за інших використовують комп'ютер для роботи в мережі Інтернет (у групі співробітників до 30 років - 74 %, а після 60 років - 57 %). Найчастіше Інтернет використовують для пошуку наукової інформації і для електронної пошти, найменше - для розміщення власної наукової інформації (7 % завідуючих відділами і 8 % наукових співробітників). Це свідчить про недостатній рівень використання українськими науковцями нових комунікаційних засобів для друку результатів своєї наукової діяльності. Можна лише сподіватися, що за кілька років, що минули після проведення цього соціологічного опитування, ситуація дещо змінилася на краще.

Серед причин вищевикладеного: фінансово-технічні (відсутність сайту наукової установи або особистого сайту науковця та брак коштів для забезпечення технічних умов); професійні (відсутність наукових результатів, які можна було б представити науковій спільноті насамперед зарубіжній); мовні (у науковому середовищі дуже повільно поширюється практика перекладу звітів або статей на англійську мову); психологічні (частина науковців з обережністю розміщує результати своєї наукової діяльності в мережі Інтернет через неурегульованість питань авторського права) [13].

Отже, електронний ресурс в інформаційному забезпеченні наукових досліджень - це нова сторінка в розвитку світової науки і бібліотечної діяльності. Інформаційне забезпечення в сучасних умовах змінюється та набуває нових форм, а інформаційний ресурс урізноманітнюється. За нових умов бібліотеки докладають зусиль не тільки для того, щоб зберегти, систематизувати та зорієнтувати читача у величезних масивах друкованої продукції, але й активно працюють в електронному середовищі, використовуючи