З часів Платона в такій міфотворчості мало що змінилося. Як і раніше, подібні міфи створюються для додання владі правлячої еліти законного характеру, такого, що йде з глибини національних традицій.

Один з перших римських поетів Г. Невій у своїй «Пунічній війні» для легітимізації римської експансії вибудовує міфологічний сюжет навколо створення Риму. За версією автора, Рим заснував Еней. Сам засновник був родом з Трої, отже, грек. Таким чином, Рим, на відміну від пост- фінікійського Карфагену, отримував «історичне» право на оволодіння Сицилією, стратегічно важливим за часів античності опорним пунктом на Середземномор'ї, з переважно грецьким населенням [1, 182-185].

В епоху Середньовіччя оформлюється такий прийом міфотворчості як «демонізація», що виник у процесі створення підсистеми трикстерів- прихильників антихриста, що протистоять діянням позитивних релігійних героїв шляхом уособлення прибічників диявола у вигляді персонажів архаїчної міфології.

На думку визначного італійського філософа епохи Просвітництва, одного з основоположників філософії Нового часу Дж. Віко, архаїчні міфи були «дійсними і суворими історіями досягнень найдавніших народів». З часом їхня «суворість» поступилася місцем розбещеності, що виникла, з одного боку, через «затемнення значень» (унаслідок тимчасової віддаленості подій), а з іншого - зміни у звичаях [3, 57]. Можливо, це відбулося тоді, коли перша, за визначенням М. Гумільова, «пасіонарна» фаза розвитку стародавніх народів почала переходити у фазу «споживання». Для того щоб «утішити свою совість», люди почали приписувати гріховні дії богам.

У XIX-XX ст. спостерігається сплеск інтересу до міфотворчості з боку філософів, соціологів, політологів, культурологів, істориків, психологів, антропологів, етнографів і лінгвістів. Усі вони відзначають існування такого феномену, як штучно створений міф. Дають йому різною мірою вдалі назви: соціальний міф, політичний міф, сучасний тощо. При цьому підкреслюється важлива роль міфотворчості в супроводженні історичного процесу краху колишніх колоніальних та імперських систем і поява великої кількості незалежних країн, активного функціонування тоталітарних ідеологій і наслідків цього для розвитку нових держав.

Спираючись на роботи українських учених Б. Кримського й А. Полі- саєва, в яких ідеться про те, що «процес міфотворчості є ні що інше, як трансформація архетипів у конкретні чуттєві образи» [8, 117-118], додавши до цитованого третій елемент, ми можемо скласти схему сучасної (штучної) міфотворчості:

Перша частина цієї схеми зустрічається під різними назвами в більшості авторів, що описують досліджуваний нами феномен. Починаючи від найбільш близького за назвою, який, проте, відрізняється більшою психологічною насиченістю архетипу К. Юнга, до різних метафор у М. Мюллера, Е. Тайлора і О. Фрейденберґ, колективних уявлень Л. Ле- ві-Брюля й М. Мосса, колективних реальностей Э. Дюркгейма, «одвічних міфів» М. Еліаде, «діонісійської мудрості» Ф. Ніцше, «міфічних архе» К. Хюбнера, «багатотисячолітньої безіменної колективної традиції» М. Мамардашвілі.

Другий елемент схеми тісно пов'язаний з образом культурного героя. Виразно прослідкувати технологію його створення можна вже в роботі Ф. Ніцше «Народження трагедії з духу музики» при описі втілення в образах діонісійської мудрості аполонічними засобами мистецтва. При цьому центральний образ будь-якого міфотворчого проекту - майбутнього героя - формується на основі архетипу Діоніса.

На початку Діоніс для нас - порожня форма, що, можливо, ототожнюється з колективним несвідомим, звідки черпається енергія для подальших звершень. Поступово вона заповнюється міфологічним змістом - насамперед образами Геракла і Прометея, інтерпретованими відповідно до закладеної автором ідеї. Обидва персонажі в міфології традиційно позитивно марковані. Геракл втілює силу, яку він спрямовує проти негативних об'єктів.

Прометей, незважаючи на несхвалення богів, приносить людям безцінний дар у вигляді вогню, натомість нічого не вимагаючи. У міфі, створеному Ф. Ніцше, Прометей своїм прикладом підкріплює думку автора про те, що краще «вимагається» людством для себе злочинним шляхом, після чого необхідно бути готовим перенести страждання, послані розгніваними небожителями. Останній елемент схеми зустрічається у Е. Кассирера, коли «слово описове і логічне було перетворене на слово магічне», тобто те, що запускає певний розумовий процес або дію [5, 158]. Один з перших дослідників сучасного міфу в колишньому СРСР П. Гуревич у своїй роботі «Соціальна міфологія» проводить думку про те, що суть сучасної міфотворчості полягає в необхідності «розробляти і обґрунтовувати різні духовні фікції, що приховують об'єктивний хід суспільного розвитку» для захисту інтересів пануючого класу. На його думку, сучасні міфи відрізняються від традиційних, породжених народною або релігійною фантазією, тим, що «освячують "вічні" питання влади й підпорядкування, залежності й свободи, несправедливості й рівності» [2, 63-64]. Російський учений М. Шестов розглядає створення міфів як форму соціальної творчої активності, змістом якої є конструювання стереотипних уявлень про політичні реалії минулого і сьогодення. На думку вченого, соціальну міфотворчість обслуговує політичне існування держави і суспільства в цілому, а також політичну ідентифікацію окремих суспільних і елітарних груп, кожна з яких пристосовувала елементи архаїчної загальносоціальної міфології до властивостей власної ресурсної бази [9, 406]. На думку А. Цуладзе, основні зусилля творців міфів спрямовані на те, щоб зробити «програмованою і передбаченою» поведінку людини за рахунок конструювання «помилкової реальності і підтримки віри в міф» [10, 161].

Найвиразніше ця схема виявилася в міфотворчості лідерів німецьких націонал-соціалістів і їхніх прибічників, що поставили в минулому сторіччі людство на межу глобальної катастрофи. Культурний архетип, який експлуатували нацисти, можна визначити як «воїн-завойов- ник».