УДК 929:001.11 Наталя Марченко,

ст. наук, співробітник НБУВ, канд. іст. наук

ДИТИНСТВО ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОГРАФІЧНОЇ НАУКИ

Окреслено сучасні підходи до наукового осмислення дитинства як цілісного та значимого соціокультурного явища. Проаналізовано коло проблем і завдань біографістики як науки, котра за природою свого предмету та методологією може стати основою синтезуючого підходу до цілісного вивчення дитини та дитинства.

Ключові слова: біографістика, просоподевтика, дитинство, дитина.

Феномен дитинства опинився в межах наукового дискурсу лише у другій половині XX ст. (К.-Г. Юнг, І. С. Кон, Д. Б. Ельконін, Е. Еріксон, Д. І. Фельднпейнтаін.). Питання дитинства розглядалися в межах філософії, психології, соціології, археології, антропології, етнографії, історії культури, літературознавства та інших дисциплін, оскільки світ дитинства вміщує в собі низку інших світів: соціальних взаємин, фізичної реальності та пізнання, історії, культури. Як окремішній філософський концепт і цілісне та значиме соціокультурне явище дитинство осмислюється лише в останні десятиліття минулого століття. Відчутним поштовхом до переосмислення уявлень про дитинство стала книга Ф. Ар'єса «Дитина і родинне життя за Старого ладу» [ 1 ], в якій чи не вперше була порушена проблема зміни ставлення до дітей і дитинства як предмету наукового розгляду, зокрема в межах історичних дисциплін. На пострадянському просторі подібні дослідження починаються з 20-х років XX ст., від моменту з'яви педології як науки про дитинство, що прагнула об'єднати психологічні, біологічні та соціологічні підходи до дитини. Після її нищівного розгрому будь-які дослідження дитинства, окрім прикладних, жорстоко переслідувалися. Лише після другої світової війни М. А. Рибніков (1880-1961) підготував проект «Історія російської дитини», що так і не був втілений у життя, та в галузі етнографії з'явилося декілька значимих робіт (зокрема монографія І. С. Кона «Дитина й суспільство» [4], що намітила перспективні напрями дослідження даної теми).

В Україні знаковими для наукового осмислення дитинства як соціокультурного феномену став кінець XX - перші десятиліття XXI ст., коли активно з'являються дослідження в галузі фольклору та етнографії (Н. В. Аксьонова, С. Грицишин, Н. Жмуд, Н. В. Зозуля та ін..), історії (А. О. Сова та ін.), педагогіки (Н. С. Брехунець, І. В. Вавілова, А. Г. Зінченко, Р. В. Зозуляк та ін.), журналістики (Н. Б. Антипчук, Т. С. Давидченко, К. О. Кошак, JI. М. Кусий та ін.), мовознавства (Г. І. Атрошенко, О. Ю. Моісеєнко, О. О. Рульова та ін.), бібліотечної справи та книгознавства (Н. А. Бачинська, Н. С. Дяченко, Г. В. Корнєєва, Н. П. Марченко та ін.), літературознавства (О. Д. Бодугай, У. С. Гнідець, О. В. Горбонос, П. В. Кириченко, О. М. Папуша та ін.), філософії (JI. В. Українець та ін.) .

Останніми роками різко зріс інтерес до даного явища не лише з боку традиційно орієнтованих на «дитячі» дослідження наук, а й інших, зазвичай «байдужих» до дитинства сфер знання . Зважаючи на висловлену В. І. Вернадським ідею спеціалізації наук про людину «не за науками, а за проблемами», питання дитинознавства виходять нині на перший план наукового знання, бо синтезують у собі не лише причинно-наслідкові зв'язки в людському поступі, а й напрацьовані людством способи їх творення та збереження. Водночас, значну роль в цьому процесі відіграє той факт, що з демократизацією життя діти та дитинство стали вагомим чинником економічного, суспільно-політичного та культурного життя українського суспільства (книговидання для дітей, сфера «дитячих» послуг і товарів, зокрема освітніх, складає значний сегмент ришу, юнацько-дитячі організації й підрозділи створюються чи не при всіх політичних, громадських і навіть релігійних організаціях тощо).

Проаналізувавши на теоретико-методологічному рівні стан сучасних етнографії та історії дитинства, І. С. Кон дійшов висновіу, що «розрізнене вивчення дитинства в межах психології розвитку, соціології виховання, історії родини, культурної та психологічної антропології (етнографії), історії літератури для дітей і про дітей, педагогіки, педіатрії та інших дисциплін дає дуже цінну наукову інформацію. Та щоб правильно зрозуміти і осмислити ці факти, потрібен широкий міждисциплінарний синтез». Ми гадаємо, саме біографістика за природою свого предмету та методологією є найбільш придатною для подібного синтезуючого підходу, оскільки дає змогу в межах єдиних підходів та методології систематизувати, аналізувати, створювати та поширювати різнорідну інформацію щодо особи в усій повноті її природних і соціокультурних взаємозв'язків.

Нині поняття «дитинство» вживається здебільшого в соціально- практичному та соціально-організаційному планах (за Д. І. Фельдштейном), оскільки не має, як уже згадувалося, єдиного наукового визначення . Відтак, досі не визначена «загальна система координат для з'ясування основних сенсів втілюваних в цьому випадку процесів - фізичного й психологічного дозрівання, входження в соціум, засвоєння соціальних норм, ролей, позицій, набуття дитиною (в межах Дитинства) ціннісних орієнтирів і соціальних позицій, при активному розвиткові самосвідомості, творчій самореалізації, постійному особистісному виборові в ході ствердження та розкриття власного індивідуального життєвого шляху» (тут і далі переклад. —Н. М.). Тому, головним на сьогодні стає завдання розкрити закономірності, характер, зміст і структуру «самого процесу розвитку дитини в Дитинстві та Дитинства в суспільстві», виявити «приховані можливості цього розвитку в саморозвитку зростаючих індивідів, можливостей такого саморозвитку на кожному етапі Дитинства» та з'ясувати «особливості руху Дитинства до Дорослого Світу» [15].

Жодна з означених позицій не може бути вирішена остаточно поза біографічними дослідженнями, й,