Так само актуальною є свідома робота щодо створення єдиної науково обгрунтованої просоподевтичної концепції життєпису, орієнтованого на користувача-дитину. Як засвідчують роботи російських колег [10], йдеться не лише про форму подачі матеріалу, а й про проблему відбору фактів, сприйнятних і цікавих у певному віці, розробку відповідних коментарів та довідкової інформації. Адже навіть автори житійної літератури приділяли значну увагу аспектові «постання» образу святого від народження до смерті, від дитинної невинності - до щирої святості. Так само продуманим і свідомо сконструйованим був образ «Ілліча / Леніна», «піонера-героя», «борця революції» тощо в радянській книжці для дітей. Таким само конструктом залишаються панівні нині в масовій свідомості образи «ковбоя», «супергероя», «парижанки», «джентельмена» тощо, в межах яких вибудовуються популярні життєписи відповідних історичних персонажів для дітей.

Україна, натомість, продукує «зрадників», «відступників» і «білі плями»... Оскільки й досі робота щодо вироблення відповідних методик і технологій проводиться децентралізовано, поза межами державної зацікавленості, зазвичай силами дитячих бібліотек, освітніх установ і видавництв, без жодного системного чи хоча б єдиного принципу в засновку. Навіть в межах однієї серії, створеної однією установою, матеріал різниться як за змістовим наповненням, так і за довідковим супроводом (див.: біобібліографічні видання Національної бібліотеки України для дітей, серію «Біографії видатних дітей» видавництва «Грані-Т», авторський проект Євгенія Білоусова «Славетні імена України» та ін.).

Як уже вказувалося, ще однією проблемою є те, що біографістами й досі доволі побіжно фіксуються дитячі роки видатних людей, в інформації про які бачать здебільшого лише просопографічну вартість. Натомість, враження, знання, та, що особливо важливо, ціннісні орієнтації, закладені в дитинстві, можуть бути інколи єдиним ключем до прочитання та розуміння людської долі, тих чи інших вікопомних учинків. Так, дворянсько- гімназійне коріння «неокласиків» мимоволі згодом виокремило їх із загалу не менше освічених, але зрослих на інших ціннісних пріоритетах (вихідці з родин священнослужителів, різночинців) діячів української культури початку XX ст. Сформована змалку звичка користуватися за столом серветкою та сидіти прямо, тримаючи спину й не кладучи лікті на стіл, інколи гуртувала людей не менше, ніж політичні переконання.

На жаль, саме про дитинство, зазвичай, залишається мало достовірної інформації. Хоча вона складає вагому частину автобіографій, спогадів, листування, знаходить відображення в документах, стосовних навчання особи, перебування в тих чи інших дитячих колективах і угрупованнях.

В Україні є досвід публікації спогадів саме і лише про дитячі роки особи. Так, в кінці 30-х років XX ст. з'явилася збірка «Симон Петлюра в молодості» [12] та спогади І. Зілинського «Моя наука в Перемиській гімназії» [3]. В наш час видруїувано спогади учительки Ж. О. Жур про дитинство та юність Миколи Луківа [2], спогади про дитинство гумориста Анатолія Гарматюка [8] тощо. До джерел подібного типу варто також зарахувати автобіографічні художні твори, що увійшли в коло дитячого читання («Дитинство» Юрія Смолича, «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха, «Вогник далеко в степу» та «Климко» Григора Тютюнника, «Потерчата» Володимира Рутківського та ін.), оскільки дослідження доробку провідних дитячих письменників дають підстави стверджувати, що в основі їхньої творчості здебільшого - художньо містифікована пам'ять дитинства, інколи більш точна й достовірна в описові ключових характерів і подій, ніж епістолярій і мемуари. Відтак, науково доцільним видається зіставлення «пам'яті дитинства» в епістолярії та творчому доробку персони зі свідченнями інших джерел, а також виокремлення в осібний об'єкт вивчення «мемуарів дитинства» (набули останнім часом значного поширення, оскільки зосереджена донедавна на «дорослій», «суспільно значимій» частині життя персони мемуаристика, позбавившись ідеологічної настанови, все більше схиляється до саморефлексії, з'ясування причин і шляхів власного доростання індивіда до «значимості», а відтак, дитинство посідає на її сторінках все більше місця).

Так само цікавими, хоча б із боку просоподевтики, видаються взаємини визначних осіб із власними дітьми та дітьми загалом. Оскільки щодо власних дітей людина в межах норми намагається бути в силу своїх можливостей дбайливою, то, не залежно від декларованих на загал позицій та ідеалів, вчить її та скеровує так, як насправді ціннісно зорієнтована. Скажімо, в родинах Грушевських, Огієнків, Франків, Косачів, Лисенків та ін. створювали посібники для навчання власних дітей, що відчутно різнилися від існуючих на той час. Або, ставлення до виховання синів Богдана Хмельницького (цілком допустима версія): старший Тиміш формувався, коли батько, продовжуючи традицію родини, бачив його майбутнє як свого спадкоємця- шляхтича, а значно молодший Юрій ріс не тільки при меншій участі батька, а й у час, коли той, нехай і підсвідомо, думав уже про династію «володарів Українських». Так само багато про що говорить розмаїта «дитяча» наповненість творчості бездітних письменників (Тараса Шевченка, Лесі Українки) і відсутність «дитячої» проблематики у творчості, скажімо, Ольги Кобилянської.

У цьому розрізі цікавими