Якщо говорити про сучасний стан розвитку української мемуаристики в контексті історичного джерелознавства, слід констатувати відсутність ґрунтовних монографічних досліджень. Мемуари як історичні джерела розглядаються зазвичай у навчальній літературі12. «Енциклопедія історії України» (Київ, 2004) дає таке визначення джерел особового походження: «...рід пам'яток, кожна з яких створена окремою особою з приватних міркувань чи у зв 'язку із службовими потребами. До них належать: особисті записки, мемуари (спогади), епістолярії, автобіографії, щоденники» 13. Зазначимо основні тенденції практичного використання мемуарної літератури в історичних дослідженнях: по-перше - це підвищення інтересу до мемуарної літератури не як до літературного жанру, а як до історичного джерела (що є відображенням загальної тенденції у розвитку мемуаристики, зазначеної А. Г. Тартаковським). Це спричинило видання та перевидання цілого комплексу мемуарної літератури з різних періодів історії України 14; по-друге, поява низки дисертаційних і монографічних досліджень проблеми вивчення окремих періодів історії України крізь призму мемуарної літератури (яку ко тексті історичних, так і філологічних студій) 15; по-третє - видання мемуарів сучасних політиків, істориків, державних діячів, які були і є основними діючими особами сучасної історії України 16. Особливістю останніх є, по-перше, публіцистичність, по-друге, - те, що вони здебільшого пишуть про сучасність (чітко прослідковується їхня приналежність до тієї чи іншої політичної сили сучасної України).

Особливістю української мемуарної традиції, на нашу думку, є також її приналежність до суспільно-політичної тематики (в більшості так звані мемуари-«сучасні історії»). їх емоційно-психологічна насиченість дає можливість побачити образи багатьох осіб, глибше зрозуміти їхні думки, почуття, настрої, мрії, моральні орієнтири, мотиви поведінки. Тому мемуари як біографічні джерела доцільно розглядати на прикладі вивчення окремих тематичних комплексів української мемуаристики (тематично- хронологічний принцип).

Найдавнішим джерелом вітчизняного мемуарного жанру вважаються спогади літописця Нестора від 1091 р. про перенесення могців св. Феодосія. Більшість мемуарних джерел із історії України наступного періоду (приблизно до XVI ст.) належать іноземним авторам, які приїздили в Україну або постійно тут жили. Свого часу В. Січинський видав хрестоматію «Чужинці про Україну» 17, що стала своєрідним путівником по мемуарах зарубіжних авторів про Україну. Слід зазначити, що біографічного матеріалу вони зазвичай не містять. Більше увагу в них приділено географічним умовам, побуту, культурі України.

Значного розвитку мемуарні джерела набули в Україні у XVII ст. Мемуари того часу належать переважно політичним діячам, козацькій старшині, представникам духовенства (спогади Апостола Петра Даниловича, Лукомськош Стефана Васильовича, Борзаковськош Пилипа, Ладинського Павла, Марковича Якова Андрійовича, Ханенка Миколи Андрійовича, Микити Тарана (Коржа) та ін.)18. Запорожець Микита Корж - один із сучасників останньої Січі (прожив 104 роки), у своїх спогадах, записаних Гавриїлом Розановим, подає інформацію, пов'язану з козацькою слободою Половиця - попередницею сучасного Дніпропетровська, зокрема з її виникненням, походженням назви, а також відомості про Лазаря Глобу та його сусідів. Його мемуари стали неоціненним матеріалом для пізніших дослідників, які широко застосовували їх у своїх працях. Важливим джерелом вивчення історії запорізьких козаків та їх походів є спогади та щоденники поляків - Ерлича І., Окольського С., Собеського Я. та ін.19 Спогади про події 1648-1652 pp. та Богдана Хмельницького подані у книзі Гановера Натана20.

Найбільшу кількість складають мемуари XIX ст. Авторів мемуарів приваблювали насамперед найважливіші події, що відбувалися на той час: війна Росії з Наполеоном, повстання декабристів, розгортання національно- визвольного руху українського народу, селянська реформа 1861 р. тощо. Публікацію мемуарів на той час започаткували часописи «Основа», «Киевская старина», «Голос минувшего», «Русская мысль» та ін. (спогади М. Костомарова, що мали назву «Автобіографія», окремим виданням вийшли у Москві (1922) та Києві (1990).

Спогади активних учасників революційних подій українського народу 1917-1923 pp. дають змогу повніше розкрити політичну ситуацію в Україні напередодні Лютневої революції, у період Центральної Ради, Гетьманщини та Директорії. Свідчення тогочасних політичних, громадських та ку льту рних діячів є багатим джерелом для вивчення біографій не тільки визначних представників тогочасної національної еліти України, а й багатьох менш відомих учасників тих подій. Найцікавішими є мемуари широковідомих діячів 1917-1923 pp. -В. Винниченка, П. О. Христюка, Є. X. Чикаленка, О. Г. Потоцького, П. П. Скоропадського Д.