УДК 929(477)(09):001

Світлана Ляшко,

провідний наук, співробітник НБУВ, канд. іст. наук

БІОГРАФІЇ УЧЕНИХ У ПРАЦЯХ Д. Н. АНУЧІНА, В. П. БУЗЕСКУЛА, ВЛ. ВЕРНАДСЬКОГО

(До питання становлення наукової біографії та методики біографістики у другій половині XIX - початку XX ст.)

Участь відомих вчених - географа, антрополога, етнографа, археолога, організатора науки Д. М. Анучіна, історика науки, стародавнього світу, всесвітньої історії, історіографа В. П. Бузескула, природознавця, історика і організатора науки, засновника геохімії, біогеохімії, радіогеології, гідрогеології В. І. Вернадського - в біографічному процесі та їхні погляди на біографічні аспекти історії науки надають можливість простежити появу нових тенденцій у конкретних видах біографічної творчості у другій половини XIX - початку XX ст. і, зокрема, наукової біографії, які сприяли розвитку методики біографістики та її практичної реалізації.

Біографії вчених є складовою історіографії науки, яка передбачає дослідження кола інтересів конкретного вченого чи групи науковців, їхнього походження, освіти, особистого життя та наукової кар'єри і які є невід'ємною складовою історії науки та історії ідей [20, с. 31-32; 14, с. 29].

На середину XIX ст. історики науки зійшлися в думці про визначну роль ідей та їх виразників у розвитку науки. Питання ролі та місця вчених в контексті розвитку наукових знань активно дискутувалося у науковому середовищі країн Європи. Наприклад, свої погляди на персоніфіцікацію розвитку науки висловлювали французький філософ і математик, прихильник позитивізму О. Конт (1798-1857) та британський філософ, історик науки У Уевелл (1794-1866). їх поєднувало те, щоО. Конт розглядав вчених як реалізаторів «волі» наукового процесу, який здійснюється незалежно від конкретних осіб, а В. Уевелл вважав, що для історії науки важливим є не фіксація досягнень її авторів, а генезис ідей і загальних принципів та їхній рух в кожній галузі знання [18]. Цей напрям в історії науки розвивався паралельно з еволюцією наукових знань і становленням наукових дисциплін. Новий поштовх розвиткові біографії надали відкриття у низці наукових дисциплін (технічних, природничих, гуманітарних, зокрема - психології і соціології) [19, с. 381; 20, с. 159]. Унаслідок цього посилився інтерес до біографій вчених, які, разом з іншими типами біографічного жанру, поступово набували рис окремої історичної дисципліни.

Участь провідних вчених у біографічному процесі та їхні погляди на біографічні аспекти історії науки надають можливість простежити появу нових тенденцій у конкретних видах біографічної творчості (зокрема, науковій біографії), які сприяли накопиченню досвіду в практиці і методиці біографістики. У цьому контексті цікавими є не тільки погляди таких видатних вчених, як Д. Н. Анучін, В. П. Бузескул та В. І. Вернадський на роль і місто науковця в розвитку науки, але і те, яким чином через біографію вони підходили до висвітлення конкретних ідей, гіпотез, теоретичних питань, філософії науки, труднощів наукового пошуку й успіхів, повсякденної наукової праці.

На прикладах біографічних праць Д. Н. Анучіна, В. П. Бузескула та В. І. Вернадського у своїй роботі ми намагаємося скласти уявлення про еволюцію теорії наукової біографії у другій половині XIX - на початку XX ст., визначити методичні підходи, якими керувалися в презентованих біографіях та мету їх створення, систематизувати їхні погляди на діяльність вчених, які своєю науковою працею сприяли розвитку окремих наукових дисциплін або їх напрямів.

Анучін Дмитро Миколайович (1843-1923) - географ, антрополог, етнограф, археолог, організатор науки. Йому належить значна роль в становленні та організації таких наукових дисциплін як географія, антропологія, етнографія. Він першим у Росії організував університетське викладання цих дисциплін. У різні роки Анучін очолював антропологічне, етнографічне, географічне відділення Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії (рос. - ОЛЕАЭ), а пізніше і все Товариство. Брав участь у створенні низки наукових журналів («Русский антропологический журнал», «Землеведение», «Этнографическое обозрение»). Учні Анучіна стали першим поколінням професійних вчених у галузях антропології, етнографії, географії.

У творчому доробку Д. М. Анучіна майже 280 біографічних праць (статей, некрологів, заміток тощо), присвячених 186 діячам науки і культури. Значна частина біографічного матеріалу увійшла до праці «О людях русской науки и культуры (статьи, некрологи и заметки)» [3]. Він вважав, що наука має великі можливості для вивчення еволюції або розвитку конкретних галузей знання. Розуміння минулого науки і культури неможливо без тих осіб, які своїми науковими працями прокладали нові

шляхи та сприяли її успіхам, боролися за її гідність.

Розвиток наукової думки тісно пов'язаний із розумінням конкретного внеску вченого у свою галузь знань. У статті «О предшественниках Г. Є. Щуровского по предметам его преподавания в Московском университете» [4, с. 167-186]» Д. М. Анучін виклав свій погляд на історію науки і роль у ній науковця:

® для визначення масштабів вкладу вченого в науку необхідно з'ясувати, наскільки в його працях використано надбання попередників;

® визначення впливу умов (учбових закладів, наукових товариств, вчителів тощо) на формування та розвиток вченого.

Як приклад візьмемо роботу Д. М. Анучіна «И. Е. Забелин как археолог в первую половину его научной деятельности (1842-1876)» [1, с. 189-213]. У змісті цієї роботи Д. М. Анучіну вдалося втілити задекларовані ним принципи складання біографії науковця. Він звернув увагу на деякі життєві моменти в біографії І. Є. Забєліна, виокремив складний шлях становлення його як самостійного різнопланового вченого, дослідника старожитностей у широкому сенсі. Основну увагу приділив внеску