Нарис про І. Є. Забєліна віддзеркалює ситуацію у вітчизняній історичній науці того часу, за якої предметні галузі історії, антропології, етнографії ще не були розділені і групувалися довкола вивчення дописемної історії. У нарисі міститься багато фактичного матеріалу, як суто біографічного, такі археологічного. Це притаманно багатьом працям Д. М. Анучіна, для якого факти мали самостійне і цінне значення. Його археологічні статті є своєрідними коментарями та інтерпретацією отриманих іншими матеріалів, що вказує на застосування ним методу етноархеологічних досліджень. Завдяки цьому наведена праця довгий час використовувалась як зведене, узагальнююче, джерело за результатами розкопок І. Є. Забєліна.

В аналітичній частині нарису Д. Н. Анучін майже не розглядає методи дослідження ку рганів, які віднайшов Іван Забєлін, а приділяє увагу переважно опису процесу польових робіт. Він піддає сумнівам широкі узагальнення, які намагався робити І. Забєлін. Оцінка Д. М. Анучіним наукових надбань І. Є. Забєліна в цій галу зі історіїбула досить суб'єктивною і побудована, на нашу думку, на акцентуванні автором відсутності у героя нарису систематичної освіти. Так, у своїх висновках Д. М. Анучін зазначає: «не зважаючи на ті обставини, що за останні 40 років відомості щодо скіфських старожитностей суттєво помножилися, І. Є. Забєлін ігнорував їх та виходив тільки з того, що усвідомив під час своїх розкопок у 60-ті роки» [2, с. 69].

У цьому висновку справедливою є лише перша частина. Дійсно, за 40 років, що минули від археологічних розкопок І. Є. Забєліна, історичні й археологічні знання пішли далеко вперед. Тому для успішної роботи були необхідні інші знання й науково-методична культура дослідження пам'яток археології, якою не володіли І. Забєлін та покоління археологів другої половини XIX ст. Але після 1876 p. І. Є. Забєлін вже не повертався до активної практичної діяльності польового археолога. Археологічний матеріал він використовував для історичних досліджень суспільного, «морального і розумового життя», духовної культури, побуту (наприклад, «История русской жизни», т. 1, кн. 5), бо вважав, що розуміння археології «повинно бути невід'ємним від розуміння історії».

Помітно вплинув на висвітлення творчого доробку особи в біографічних працях Д. М. Анучіна позитивізм, що панував у другій половині XIX ст. у середовищі європейських і російських вчених. Філософію науки другої половини XIX ст. значною мірою формував позитивізм у різних його проявах. В історії науки цей період пов'язаний з успіхами природничих наук, які спиралися на знання, здобуті через факти,

емпірично. Пошуки та встановлення зв'язків між фактами мали на меті створення законів, зокрема й суспільних. Вважалося, що через ретельний перелік сумлінно досліджених і описаних фактів можна отримати достатні знання, які за певних умов дозволять дослідити еволюцію закономірностей історичного буття і у такий спосіб передбачити майбутнє. Факти (за своєю суттю) вчені вважали другорядними [20, с. 157-187] на відміну від ідей як підсумку інтелектуальної діяльності суспільства та окремих видатних осіб . В конкретно-історичних дослідженнях великого значення набували джерела. На основі позитивізму виникла соціологія - наука, як тоді вважалося, про загальні закони суспільного розвитку [19, с. 381]. Через посередництво соціології історія запозичує методи точних і природничих наук - статистики, порівняльно-історичного, антропологічного аналізу тощо.

Викладення матеріалу та зроблені акценти віддзеркалюють погляди Д. М. Анучіна як представника позитивістського спрямування гуманітарних і природничих наук, в якому вивчення людини, її матеріальної культури у контексті природи й історії розглядається з орієнтацією на природничо-історичну точку зору. У цьому контексті Д. Анучін, оцінюючи археологічний доробок І. Є. Забєліна, переважно керувався власними

1 Позитивизм. - Лебедев С. А. Философия науки: Словарь основных терминов.

2-е изд., перераб. и доп. - М.: Академический Проект, 2006. - 320 с. - (Серия «Gaudeamus»).

уявленнями про археологію як про хронологічне викладення фактів.

Дещо інший підхід демонструє В. П. Бузескул, на біографічну творчість якого вплинули нові тенденції розвитку історичної науки наприкінці XIX ст., зокрема, широкий теоретичний і методичний плюралізм, на основі якого можливий справжній науковий синтез. В історіографії на зміну узагальненням, створеним на неповній емпіричній базі, прийшла величезна кількість вузькоспеціальних досліджень. Наприклад, для встановлення більш зрозумілих зв'язків між фактами були задіяні закони психології тощо.

Серед істориків першими висловили сумніви стосовно домінування в гуманітарних дослідженнях філософії позитивізму ті історики, які працювали в галузі всесвітньої історії. Серед українських істориків цю думку поділяв В. П. Бузескул, який в своїх історичних та історіографічних працях прагнув позбавитися впливу однієї концепції, а намагався створити власне бачення історичного процесу, приділяв увагу проблемам методології історії. В. П. Бузескул, на відміну від Д. М. Анучіна, був представником іншої наукової історичної школи.

Бузескул Владислав Петрович (1858-1931) - історик, історіограф, професор Харківського університету, академік Російської (1922) і Української (1925) Академій наук. Відомий як історик науки, стародавнього світу, загальної історії, історіографії. В. П. Бузескул був продовжувачем кращих світових традицій в галузі загальної історії, прихильником передових на той час методів історичних досліджень, в тому числі - історико- критичного методу. Історіографічні праці В. П. Бузескула, зокрема, «Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX века», дві частини якої видано в 1929 і 1931 pp., є найповнішим викладенням всесвітньої історії на теренах