змінами і доповненнями від 200 0 р., унормував базові положення стосовно формування бібліотечних ресурсів та управління ними [4, с. 61-71]. Важливим є те, що в Законі було окреслено державну політику в галузі бібліотечної справи, визначено ключові поняття бібліотечної системи та її фондів, а також систему управління бібліотечною мережею, яка забезпечує координацію діяльності та регламентує процес управління бібліотекою, бібліотечними ресурсами, зокрема, й управління формуванням електронних інформаційних ресурсів.
Зрозуміло, що для ефективного управління формуванням електронних інформаційних ресурсів важливими і потрібними є чітко визначені правила доставляння обов'язкового примірника документів. Цей нагальний аспект проблеми було реалізовано лише в 1999 р., завдяки прийняттю одного з найбільш впливових на процеси формування бібліотечно-інформаційних ресурсів та управління ними, - Закону України «Про обов'язковий примірник документів» [4]. Разом з тим, як показала практика, виконання статей Закону має проблематичний характер і викликає багато питань не тільки правового, але й організаційного характеру. Зазначене пов'язано з тим, що закон не дає чіткого визначення поняття «електронне видання». Невирішеним залишається питання про належність до обов'язкового примірника публікацій у мережі Інтернет, які є електронним інформаційним ресурсом та існують тільки в електронному середовищі. Отже, нагальною проблемою, яка потребує чіткого визначення, є надходження до бібліотечних та інформаційних центрів електронного обов'язкового примірника документів. Окрім цього, як демонструє практика, багато бібліотек-одержувачів обов'язкового примірника документів, мають слабку технічну базу й не можуть в повному обсязі забезпечити повноцінне та ефективне формування, збереження й використання електронних ресурсів. Тому Закон потребує доповнень конкретними положеннями, що спрямовані на вирішення питань формування, зберігання й використання національного фонду цих видів документів та управління ними, враховуючи також права інтелектуальної власності авторів електронних інформаційних продуктів.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок доставляння обов'язкових примірників документів» (2002) [4, с. 101-110] визначила перелік одержувачів обов'язкового безплатного примірника видань. Позитивним його аспектом є значне поліпшення видового розмаїття видань у структурі обов'язкового примірника. Разом з тим бібліотечна практика підтвердила, що дедалі частіше об'єктом обмінних операцій стають електронні видання, але для запровадження постійного еквівалентного документообміну їх кількість та змістовне наповнення поки ще недостатні. У свою чергу виробники документів ще остаточно не з'ясували, скільки примірників кожного виду документів передавати одержувачам, які санкції необхідно запроваджувати за порушення порядку доставляння цих примірників [5].
Важливими законодавчо-нормативними актами, які безпосередньо впливають на управління формуванням електронними ресурсами бібліотечних та інформаційних центрів та визначають динаміку процесів інформатизації в Україні є Закони України «Про Національну програму інформатизації» (1998) та «Про Концепцію Національної програми інформатизації» (1998) [4]. Одним з головних завдань, окреслених у законах, є формування системи національних інформаційних ресурсів, які мають бути зосереджені саме в бібліотечних та інформаційних центрах, архівах, базах даних. Завдяки їхній діяльності досягається можливість збереження інформації в електронній формі про пам'ятки матеріальної і духовної культури, архівні документи, забезпечення швидкого доступу до вітчизняних і світових досягнень культури.
Підвищенню ролі бібліотечних та інформаційних центрів у формуванні й більш ефективному використанні власного інформаційного потенціалу та управлінні інформаційними ресурсами сприяла Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку державних замовників завдань (проектів) Національної програми інформатизації на 1999 р.» [6]. У ньому започатковано розробку плану створення національної системи електронного інформаційно- бібліотечного ресурсу та реалізації проекту «Національна електронна бібліотека», що в умовах створення в Україні Національної електронної бібліотеки є пріоритетним напрямом державної інформаційної політики та формування нормативної бази, яка здатна забезпечити централізоване впровадження інформаційних технологій на основі спільних платформ, загальних технологічних принципів та стандартів обміну даними.
Значним імпульсом щодо підвищення ролі бібліотечних та інформаційних центрів у формуванні й більш ефективному використанні власного інформаційного потенціалу та управління інформаційними ресурсами стали: Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України» (2000) [7], «Про комісію з комплексного обстеження стану фондів бібліотек, архівів та музеїв України» (2002) [8], Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми поповнення бібліотечних фондів на період до 2005 року» (2002) [9] та Розпорядження Кабінету Міністрів України «План заходів щодо розвитку бібліотечної справи на період до 2011 року» [10]. Їхня мета - поліпшення стану формування бібліотечно-інформаційних ресурсів, головними завданнями серед яких є необхідність створення національної системи електронного інформаційно-бібліотечного ресурсу, визначення стратегії вирішення проблеми формування ресурсів бібліотечних та інформаційних центрів шляхи подолання кризової ситуації в поповненні новими виданнями тощо.
Позитивні тенденції щодо управління розвитком бібліотечних та інформаційних центрів, а також забезпечення доступу до національних електронних інформаційних ресурсів і ресурсів світових глобальних мереж надали загальнодержавні програми, серед яких програма «Електронна Україна», розрахована на 2005-2012 рр. [11]. Її завдання передбачають створення Української національної дослідницько-освітньої мережі (UNREN), інтегрованої в Загальноєвропейську мережу (GEANT). Також програмою передбачено асигнування в розмірі 5 млн грн на підключення до цієї мережі бібліотечних та інформаційних центрів, архівів, музеїв та інших закладів культури, які сприяють усебічному розвитку сучасних бібліотечних та інформаційних центрів, удосконаленню їх діяльності в умовах упровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій та інформатизації всіх сфер людського життя, забезпечують ефективність державного управління, накопичення наукових знань і розширення доступу широких верств населення до різноманітних інформаційних ресурсів.
У 2003 р. згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України була прийнята Концепція формування системи національних електронних інформаційних ресурсів [12].