УДК 002(477)(09)+[655.413:2-523.6](477)"17"

Олена Железняк,

мол. наук, співробітник НБУВ

СТАРООБРЯДНИЦЬКІ ВИДАННЯ ДРУКАРНІ ПОЧАЇВСЬКОГО УСПЕНСЬКОГО МОНАСТИРЯ

У статті висвітлено історичні передумови та видавничий репертуар видань, що друкувались на замовлення старообрядців у друкарні Почаївського Успенського монастиря у другій половині XVIII ст. Описано видавничі та художні особливості почаївських старообрядницьких видань. Висвітлено історію та особливості видань «Пандектів» і «Тактикона» Никона Чорногорця друкарні Почаївського Успенського монастиря.

Ключові слова: друкарня Почаївського Успенського монастиря, старообрядницькі пачаївські видання, «псевдопочаївські» друки, видання «Пандектів» і «Тактикона» Никона Чорногорця.

Відродження в суспільстві духовної культури, повернення до християнських морально-етичних цінностей актуалізує необхідність детального вивчення духовних осередків, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної культури. Серед таких осередків почесне місце посіла Почаївська Успенська лавра, гцо у релігійному світовідчутті українського народу посідає визначне місце та є найбільшою православною святинею Волині, другою, після Києво-Печерської лаври, в Україні. Починаючи з XVI ст. Почаївський монастир, попри зміни конфесійної приналежності, є однією з найшанованіших святинь, яку щорічно відвідують тисячі прочан. На початку XVIII ст. Почаївська Успенська лавра прийняла унію, а саме греко-католицький чин Василія Великого. В цей час Почаїв був впливовим культурним осередком завдяки фундованій уніатами друкарні, що розпочала свою діяльність з 30-х pp. XVIII ст. і проіснувала до першої третини XIX ст. З цього періоду до першої третини XIX ст. почаївська друкарня випустила близько 300 кириличних видань та 260 видань латинським шрифтом. Вихід багатьох із них був значною культурною подією свого часу. Найбільш популярним виданням серед уніатів та православних був «Богогласник» (1790 р.) - унікальна антологія українських духовних піснеспівів, зібрання із багатьох рукописних збірників українською, польською та латинською мовами. Проте, почаївська друкарня звертала особливу увагу на потреби уніатського духовенства, тому основна частина видань кириличним шрифтом, близько 60 %, - це видання літургійного та богословсько-катехістичного змісту.

В історії кириличного друкарства є цікавий феномен старообрядницьких видань. З другої половини XVTII ст. друкарня Почаївського Успенського монастиря стала активно співпрацювати із старообрядцями, що давало їй додатковий прибуток. З 1782 - по 1795 pp. включно вийшло друком не менше 30 видань на замовлення старообрядців [4,с. 131-135].

Через недостатню кількість книгознавчої інформації про старообрядницькі видання Почаївського Успенського монастиря на час створення репертуару українських стародрукованих видань Я. П. Запаска та Я. Д. Ісаєвича «Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні (1765-1800)» (Львів, 1984) було неточно атрибутовано старообрядницькі видання із неправдивими вихідними даними як такі, що були надруковані в Почаївській друкарні (всього в каталозі зафіксовано 44 почаївські старообрядницькі видання) [8]. Достовірна ідентифікація таких видань стала можливою завдяки роботі А. В. Вознесенського «Кириллические издания старообрядческих типографий конца XVIII - начала XIX века» (Ленинград, 1991), який атрибутував та описав de visu 30 почаївських старообрядницьких видань. Із бібліографічних джерел відомо ще 26 почаївських старообрядницьких видань, частина яких, ймовірно, має неправильні відомості про місце та час видання, тобто не є почаївськими друками [4]. В монографії А. В. Вознесенського «Старообрядческие издания XVIII - начала XIX века: Введение в изучение» (СПб., 1996) робиться спроба трактування старообрядницької книги як особливого феномена в історії культури [5]. До питання історії старообрядницької стародрукованої книги звертались також у своїх наукових працях такі відомі дослідники, як І. В. Починська [13]; І. В. Поздєєва [12]; М. Ю. Бубнов [2]; С. В. Таранець [14].

Основна мета представленої статті полягає в тому, щоб на основі комплексу виявлених джерел, здобутків історіографії висвітлити історію та особливості старообрядницького книговидання в друкарні Почаївського Успенського монастиря у другій половині XVIII ст.

Старообрядництво виникло після неприйняття церковної реформи патріарха Никона у 1654 p., яка стосувалася, перш за все, неточностей у перекладі богослужбових книг, а, відповідно, і обрядового боку богослужінь. Найбільш показові обрядові та уставні відмінності елементів богослужіння старообрядців, порівняно з православною церквою, призвели до гострої потреби мати власні церковні книги, до того ж старообрядці не тільки не використовували книги православних, а й взагалі не спілку вались з «іновірцями», про що свідчить популярність у старовірів видання «Слова о лжепророках и лжеучетилях». Серед основних відмінностей в обрядових елементах богослужіння старообрядців варто виділити: двоперсне хресне знамення, семипросфоріє, синхронність обрядових дійств, відсутність скорочень у кафізмах і піснях канонів, використання дореформених варіантів написання деяких слів (Євва, священноінок, Ієросалим тощо), неприйняття нотних записів, здійснення хресного ходу за сонцем.

Тікаючи від переслідування російського церковного кліру, старообрядці поселились на Правобережній Україні ще в другій половині XVII ст. Однією з найбільш заселених російськими старообрядцями територій було Подільське воєводство. Як соціокультурний феномен старообрядці в кінці XVIII - XIX ст. були суб'єктом етнокультурних контактів з автохтонним населенням, мали помітний вплив на культурне життя краю [15, с. 9]. Цей вплив позначився і на книгодрукуванні, початок якого, зазвичай, пов'язують з виходом ряду видань Могилевської друкарні на початку

ст., але справжній розквіт друкарської діяльності старообрядців на території України настав значно пізніше - в другій половині XVIII - початіу

ст. І хоча головна ініціатива книгодруїування зародилася в московській старообрядницькій общині, безпосередня організаторська діяльність велась, головним чином, старообрядцями стародубських слобід, особливу роль серед яких зіграв посад Клинці [5, с. 5] (тоді - на півночі Чернігівської губернії, тепер