В. Г. Бєлінський писав: були часи, коли журнали в Європі переважно називалися «зрителями», зараз найменування «обозрений» («revue») зосталось за ними виключно й визначає те ж саме, що на Русі слово «журнал», а журналами називають там і газети [5, с. 512]. Ця тенденція зберігається й донині.

У XIX сторіччі сформувалися журнали гумористичного й сатиричного спрямування, останні неодмінно з політичним відтінком. Своєрідним явищем у Росії й південно-східних областях України було набуття «товстими журналами» - щомісячниками із загальнолітературним змістом статусу органів політичної пропаганди. Пояснювалося це значною мірою цензурними умовами, що не санкціонували появи визначеної партійної преси [27, с. 53].

Особливе місце у висвітленні питання щодо поширення періодичних видань та читацького попиту в XIX ст. займає журнал «Современник», де було надруковано точні відомості про число передплатників часопису з розподілом їх зароками [24, с. 3-7].

Перші досвіди статистики періодичної преси належать до початку XX ст. [24, с. 9]. У роботі М. М. Лісовського «Книговедение как предмет преподавания, его сущность и задачи» наводяться такі дані. З 1908 по 1912 pp. число періодичних видань у Росії збільшилось з 2028 назв до 2787 [23, с. 20-21]. За загальною писемною продуктивністю Росія (до складу якої входила й Малоросія) на початку XX ст. посідала одне з головних місць в Європі. Цифри для Росії «воістину значні» було наведено, як зазначає автор, щоб наочно показати, наскільки сама справа видавничої діяльності потребує розгляду питань книгознавства й статистики книжкового обігу [23, с. 21].

Невпинний розвиток науки й техніки та бурхливі історичні події кінця XIX - початку XX ст. призвели до виникнення новітніх напрямків фундаментальних досліджень та появи новочасних галузевих та фахових видань. Журнальна публікація почала виступати одним з основних засобів інформаційних сполучень, що значно випереджав книгу за оперативністю публікації матеріалів. Як зазначив М. Сагарда, «незвичайний зріст періодичної преси газетного й журнального типу не випадковий і не штучний: він природно походить із посутніх завдань та властивостей періодичної преси, що тісно зв'язують її життям в різних його формах і напрямах... Періодична преса дає змогу відразу знімати й розв'язувати питання дня, як вони виявляються сьогодні, не чекаючи повного їх розвитку та розкриття, остаточного оформлення й вирішення, охоплювати не лише в цілому, а і частинах... Ось чому центр ваги в усякій літературній продукції помітно переходить до періодичної преси, і ...відсоткове відношення періодичної преси до монографічних праць щодалі невпинно зростає в бік періодики, й періодична преса стає непереможним конкурентом книжки. Хто працював науково, той з власного досвіду знає, яка сила потрібна матеріялів міститься саме в журналах і навіть у газетах, а спостереження над цитатами в наукових працях та над бібліографічними показчиками дають знати, що на одну монографічну працю припадають десятки журнальних статей; є й такі питання, що матеріяли для них розкидано лише по журналах, у дрібних замітках» [51, с. 15].

Ще на початку XX ст. М. М. Лісовський запропонував використовувати різні підходи у дослідженні книги й журналу: «оскільки періодичні видання мають деякі свої особливості як у відношенні їх виготовлення, так і у відношенні розповсюдження та опису, то й розгляд та вивчення їх могли б бути виділені в особливий, додатковий, розділ книгознавства...» [23, с. 8], де під даним виразом мається на увазі «вивчення всього того, що стосується книги або книжкової справи з найдавніших часів до наших днів» [23, с. 10]. Дослідник відзначав, що під книгознавством ми повинні розуміти наукову дисципліну, що поєднує технічні, практичні й теоретичні пізнання, що стосуються книги як такої в її минулому й сучасному і має на меті з'ясування умов виникнення, поширення й експлуатації творів писемності й друку, а також висвітлення причин і наслідків кількісного складу цих добутків за різних обставин [23, с. 10].

Дещо раніше, наприкінці XIX ст., науковець ставив питання про необхідність вивчення друкованих видань та зауважував, що статистика періодичної преси є абсолютно не розробленою. Поодинокі, випадкові спроби охарактеризувати в цифрах стан періодичної справи в Росії хоча й існували, але були досить незначні як щодо обсягу й повноти відомостей, так і стосовно часу, до якого вони належать. М. М. Лісовський всебічно аргументував твердження, що статистика наявності вимагає детальних повних каталогів та реєстрів періодичних відань, у чому за винятком ХУЛІ ст. залишаються великі прогалини. Для статистики розповсюдження видань, на думіу автора, у бібліографів є матеріал ще менш задовільний [24, с. 3-7].

Дослідник стверджував, що нестачу відомостей про розповсюдження періодичних видань певніою мірою може бути поповнено звітами центральних бібліотек. Прикладом цього є ІмператорськаПублічнаБібліоіека, котра щорічно публіку є розгорнуті дашгі про число відвідувачів, кількість вимог на книги й періодичні видання. Увесь цей матеріал, на думву бібліографа, міг би стати основою для різного роду підрахунків та висновків [24, с. 9].

«Перша спроба обслідування бібліотек у всеукраїнському масштабі припадає на часи післяреволюційні - саме на рік 1918. Обслідування це мало суто практичне завдання... і мусило охопити насамперед бібліотеки громадські, земські й тодішні просвіти» [55, с. 35].

Дослідження було проведено «анкетним порядком». Анкета, розроблена бібліотечно-музейним відділом тодішнього