Серед ознак, що вирізняють «повременное издание» від будь-яких інших, підкреслює бібліограф, - єдність і визначеність організації, що його публікує. Це - та редакційна колегія, що опікується правильністю функціонування видання. Цим усяке «повременное издание» відрізняється від колективної або одноосібної книги, де роль персоналі, автора закінчуються в момент виходу публікації.

«Повременное издание» не може спрогнозувати своє завершення та передбачається поза часом у своєму існуванні. Воно може бути скасовано під впливом різних умов, але в момент свого створення планується неперервним. Немає «повременного издания», розрахованого на місяць, на рік, як не існує книги, яка б ніколи не закінчувалась.

Друга ознака, пов'язана з певною організацією - спільність назви, що проходить через низку випусків.

Перераховані зовнішні особливості є відображенням тієї внутрішньої, організаційної роботи редакції, що формують образ журналу. Але, звичайно, направленість, поєднувальна основа видання, відзначається й на інших його рисах, про які можна говорити як про ознаки «повременных зданий» [10, с. 112-114].

Одним з визначальних складників поняття буде «публічність», тобто загальнодоступність завдяки масовому випуску екземплярів. Несуттєвим є формат, оскільки це цілком залежить від технічних причин. Другорядною ознакою, як зазначає автор, буде й передплата на видання. Все це обумовлюється зовнішніми обставинами. Видання може бути цілком безкоштовним, може мати передплатників або розраховувати тільки на роздрібний продаж. З технічних умов існування преси більше значення має періодичність виходу видання [10, с. 110-111].

Серед внутрішніх ознак «повременного издания» важливу роль відіграє реагування на події сьогодення. У цьому - завдання, ціль, а в кінцевому результаті - призначення «повременных изданий»: вони допомагають якнайшвидшому обігу думки.

«Повременное издание» має на меті, визначає JT. Ільїнський, обслуговувати потреби за можливістю більшої кількості читачів. Для видання важливо, щоб порушені ним питання були цікаві для ймовірно ширшого юла людей, щоб яурнал був відповіддю на запити усіх читачів, а не тільки їх частини [10, с. 117-118].

Отже, можна констатувати, що JI. Ільїнський виділяє такі риси «повременного издания»: спільність назви; організованість редакційного колективу; неперервність видання як такого; розмаїття змісту.

У зв'язку із цим слід згадати О. М. Ловягіна, який стверджував, що проблемі дефініції періодичних видань слід надати практичного значення, оскільки від її вирішення залежить опис видання як книги або як журналу. Автор вважав, що недоречно складати реєстр періодичних видань, не давши їм спочатку визначення, але теоретичне вирішення не допоможе справі і доведеться керуватися тим, як саме видання себе називає. Щоправда, зазначає дослідник, існує низка перехідних видань: типові книги, збірники періодичні і неперіодичні, альманахи, щорічники, що виходять числами тощо. Тут можливе встановлення межі лише в інструкційному порядку, а ніяк не у форматі загальнообов'язкового правила: періодичним уважається те видання, котре виходить двічі на рік (або частіше) під одним і тим же заголовком. На думку автора, питання про формулювання стосується більше книжкової статистики, чим бібліографії [27, с. 115].

Переконання О. М. Ловягіна щодо визначення періодичної преси багато в чому перетинаються з поглядами М. О. Рубакіна. Згідно з М. О. Рубакіним, публіцистика спирається на злободенну «мнему» конкретного історичного моменту з метою впливу на нього і головним чином на емоції сучасників, а деколи і на їх інстинкти, де «мнема» - це все те, що людина бачила, чула, відчувала, випробовувала, взагалі весь її життєвий досвід що його розуміють в найширшому значенні слова, як досвід особистий сімейний соціальний історичний і філогенез. За вченням психології кінця XIX - почапу XX ст. «мнема» - поняття од ночасно і фізіологічне, і психологічне. Її можна визначити як сукупність тих фізичних і психічних наслідків, що залишаються в живій речовині після кожного випробуваного ним роздратування - збудження. [43-45]. У XX столітті, вважав О. М. Ловягін. марево нездійсненної цілковитої бібліографії має бути забуте й замінене завданнями, що реалізуються за наявних сил і засобів. Необхідно пам'ятати, нагадуєавгор, що другова ний добуток не є щось надприродно високе, а лише видозмінене усне слово. Як не всяке словесне варте того, аби його запам'ятати, так і не все друковане гідне того, щоб його зберегти і описати. Інакше ми потонемо у цій безмежності даремних записів [27, с. 115].

Слід зауважити, що підсумкова теза науковця набула особливої ваги у другій половині XX сторіччя, коли число наукових публікацій у світі стало подвоюватися кожні 10-15 років [9, с. 15].

Отже, можна зробити висновок, що періодичні видання як джерело історико-книгознавчих досліджень повсякчас привертали увагу відомих науковців: літераторів, істориків та бібліографів. Вивчення журнальної бібліографії XVIII - початку XX ст. спонукає до важливих узагальнень, а саме:

друга половина XVIII ст. - перші десятиріччя XIX ст. в історії української й російської журналістики означені створенням перших часописів і затвердженням наукового журналу як типу видання. Видавництво «Харьковского еженедельника» безпосередньо пов'язане з першим в Україні університетом. На основі досвіду перших російських продовжуючих і періодичних видань - «Комментариев Академии наук» и «Примечаний к Ведомостям» - почали видаватися «Ежемесячные сочинения» та низка інших загальнонаукових часописів. Спільні риси цих видань - універсальність тематики, популярність викладу, оглядовий характер інформації з використанням матеріалів із зарубіжних книг та журналів. Основний тематичний