Викладання історії і географії майже не відображено в основному педагогічному трактаті «Ratio studiorum», хоча вже у 1609 р. історію викладали як самостійний предмет у Литовській провінції ТІ. В інших школах Ордену історію вивчали в класах поетики та риторики. Про неї в «Уставі» записано, що «лекції з істориків і поетів мають свої особливості. Історика зазвичай проходять швидше...» 71. До історії зверталися як до джерела прикладів у апологетичних суперечках та цікавих історичних подробиць, зібраних навколо тематики чеснот і вад, життя та звичаїв тощо 72. Вибір тем історичних викладів здебільше залежав від професора. У програму викладів було включено вивчення історичних творів: Цезаря «Про галльську війну», «Про громадянську війну»; Курція «Про подвиги Олександра»; «Історії» Юстиніана; Тіта Лівія «Історія від заснування Міста»; Тацита «Аннали». У багатьох випадках у колегіумах Польської провінції зверталися до поеми «Lechias» Альберта Інеса, до «Історії світу» у десяти книгах, укладеної Горацієм Турселліні, до перевидань популярної хронології Джованні Домініка Мусанті. Кожен колегіум мав у своїй біюліотеці також інші історичні твори. Задовго до впровадження викладання історії, у Львівській друкарні ТІ у 1646 р. було видано книгу Шимона Окольського, яка містила відомості про історію «руської провінції домініканського ордена», деякі загальні відомості про Русь: «Про походження назви Русь» (с. 1-3), «Про поділ Русі» (с. 3-6), «Князі Києва» (с. 6-7), вірші про Данила Романовича (с. 61-62), Льва Даниловича (с. 71)73.

31702 р. у Польщі почали практикувати видання календарів. У друкарні львівських єзуїтів вони друковалися у 1716 та 1717 pp. Подібні видання містили відомості також із загальної історії і географії74. Про значення календарів у популяризації історико-політичних знань Академік Ярослав Ісаєвич пише: «Особливо великий вплив на формування історичних і політичних знань шляхтичів, а частково і міщан, мали календарі. В них знаходимо довідки про генеалогію тодішніх династій, хронологічні таблиці, відомості про події минулого року, врешті про устрій Речі Посполитої, сейми та сеймики, систему посад» 75. А ось перші навчальні підручники могли бути оцінені кретично: «Старомодним і досить поверховим був історичний посібник Шимона Майхровича «Trwalosc s/c/gs liwa krolestw albo ich smutny upadek», виданий у Львові 1764 p. під маркою єзуїтської академії [...]. Історія тут служила обгрунтуванням засад «золотої вільності» шляхти» 76.

Як окремий предмет історію, а разом з нею і географію, у Франції в єзуїтських школах почали викладати близько 1705 р., у Німеччині - у Фрайбугзі в 1716 р. їх приклад почали наслідувати інші єзуїтські університети. Станіслав Беднарський вважав, що впровадження у шкільні програми історії як обов'язкового предмету було проявом реформаторських зрушень в єзуїтському шкільництві. В Польській провінції впровадив окреме вивчення історії Томаш Ліштаньський (1734 p.). Перший офіційний підручник історії для навчання в єзуїтських школах було видано у 1726-1728 pp. Його автором був Максиміліан Дюфрен. Опубліковано підручник анонімно і в подальших передруках на титулах міститься лише вказівка, що автор є одним з членів Товариства Ісуса. Підручник Дюфрена неодноразово перевидавався, не раз до певної міри змінюючись у змісті видавцями. У Польщі його надрукували у Бранові, Вроцлаві, Калінгі, Любліні, Львові. Львівській передрук, як зрештою й інші, має деякі зміни у порядку викладу, та деякі зміни у тексті. Власницькі та маргінальні записи на примірниках львівських видань підручника свідчать про те, що його використовували також в інших навчальних закладах і після скасування Ордену77. Заголовок книг говорить сам за себе: «Основи історії, або короткий, простий метод засвоєння правовірною молоддю історичних понять» («Rudimenta historica...»). Матеріал підручників було побудовано у формі дискурсу. Будь-який матеріал, розділений на відповідні частини і параграфи, викладено у вигляді діалогу евентуальних вчителя та учня - стисле і суттєве питання та чітка по формі відповідь, щоправда, не завжди вичерпна, але останнє залежало від теми, що розглядалася. При цьому відповідь орієнтована на обговорення та обгрунтування будь-яких історичних викладів та пояснення значущих аспектів теми. Всі ку рси мають додатки.

«Основи історії» складаються з 6 томів - курсів. Починали з вивчення біблійних історій 78: від доби патріархів до та після потопу аж до суддів іудейських; про 40 років блукання євреїв по пустелі; про суддів ізраїлевих; про захоплення Вавилону. Оскільки біблійні історії були вступним курсом до історичних наук, то від початку з'ясовувались загальні питання та відповіді. «Що таке історія?» - відповідь: «це історія від створення світу аж до цього часів, яку гідно записувати та запам'ятовувати»; «Якою кількісно є історія?» - «Власне є подвійною, священною, зрозуміло, або Церковною, і звичайною, або політичною» 79 та інші.

Продовженням «Початків історії» був курс «звичайної, або політичної» історії, а саме «Про найперші чотири монархії»: ассірійську, перську, грецьку , римську 80. У відповідях на питання, які побудовані за хронологією подій, наголошується на можливо складних для розуміння учнями речах. Наприклад, у відповіді на питання «Хто був першим монархом з римлян», розтлумачується, коли і чому саме Августа слід вважати першим монархом, перераховані його чесноти та дається пояснення, чому ім'я імператора Августа стало загальним для наступних імператорів усіх монархій.

Наступна книга мала назву «Продовження Римських монархій» 81, що було історією християнських римських імператорів. У цьому підручнику, який складається з 4-х частин, представлені