влади створювати пресі умови, необхідні для виконання її функцій і завдань, що уможливлює вільну діяльність редакцій ЗМІ з різними програмами і тематикою (“Закон про пресу”, стаття 2). Порушенням цієї статті є відмова в акредитації, недопущення журналіста на відкриті прес-конференції, свідоме ігнорування журналістів при поширенні пресових матеріалів. Злочином, згідно даного закону, є також бездіяльність влади при можливій монополізації ринку ЗМІ. Органи державної влади і місцевого самоврядування не можуть, таким чином, ні дискримінувати, ні давати привілеїв тим чи іншим виданням. Дане положення також не дозволяє редакціям або іншим представникам ЗМІ вимагати від державних органів пільгових послуг матеріального характеру (надання приміщень, телефонів, меблів, податкових пільг та ін.) “Закон про пресу” регулює відносини між редакторами і журналістами, а також виписує детальну процедуру спростування оприлюднених недостовірних фактів, міри відповідальності журналістів і редакторів за порушення законодавства про пресу. В підсумку обгрунтовується теза, що “Закон про пресу” має “дозвільно-заборонний” характер, тобто основні положення постулюють певний порядок діяльності друкованих видань при виникненні, реєстрації, виконанні журналістами професійних обов'язків, і ставлять обмежувальні рамки відповідно до принципів міжнародних документів. “Закон про пресу” виступає свого роду регламентуючим “додатком” до міжнародних документів і Конституції
В третьому підрозділі за допомогою аналогічного дослідницького підходу проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює діяльність преси в Україні. За останні сім років в країні було сформовано абсолютно нову для української правової системи галузь права – право ЗМІ. Автор зарахував до права ЗМІ наступні законодавчі акти: “Про інформацію” (1992), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992), “Про телебачення і радіомовлення” (1993), “Про авторське право і суміжні права” (1993), “Про державну таємницю” (1994), “Про інформаційні агентства” (1995), “Про рекламу” (1996), “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” (1997), “Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів”.
Одним з перших законів, що регулюють діяльність ЗМІ в демократичній Україні, став “Закон про інформацію” (1992). Цей закон дає визначення: державної інформаційної політики; суб'єктів і об'єктів інформаційної діяльності; видів інформаційної діяльності; г) джерел інформації; інформаційних послуг. Цей документ також визначає режим доступу до інформації, право власності на інформацію, права й обов'язки учасників інформаційних відносин, дає теоретичне осмислення такого нового для правового поля явища, як інформація, і визначає інформацію, як задокументовані чи привселюдно оголошені відомості про події, явища, що відбуваються в суспільстві і державі. Водночас автор констатує факт, що більшість положеннь Закону не застосовуються в юридичній практиці через декларативність окремих понять, наприклад, “учасники інформаційних відносин”, “інформаційний суверінитет”, “міжнародна інформаційна діяльність” тощо.
Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”(1992) визначає правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні, встановлює державні гарантії їхніх свобод відповідно до Конституції України, Закону України “Про інформацію” та інших актів діючого законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів. Організацію діяльності преси описує розділ ІІ Закону. У ньому визначаються такі поняття, як діяльність друкованих ЗМІ, суб'єкти цієї діяльності: засновник (співзасновник), редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець. Аналогічно до відповідного польського права, в даному Законі викладені норми “спростування” і відповідальність ЗМІ, як розповсюджувача інформації.
У 1998 році українське пресове законодавство поповнилося Законом “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації”. Більшість положень даного закону не несуть кардинально нових регламентуючих юридичних принципів – в основному це тлумачення чи більш детальний виклад норм попередніх актів пресового законодавства України. Стаття 2 даного закону дублює зміст положення статті 2 Закону “Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні”. Стаття 3 “Акредитація журналістів” дублює статтю 27 Закону “Про пресу”, додатково розкриваючи порядок акредитації і зняття акредитації з журналіста. До практичних нововведень можна, однак, віднести кілька положень, не включених до інших законодавчих актів України. Насамперед, вводиться юридичне визначення інформаційних служб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, як структурних підрозділів цих органів, що виконують інформаційно-аналітичні функції і забезпечують зв'язок з ЗМІ з громадськістю. Характеристика діяльності і функції цих інформаційних служб розкриваються в розділі II даного Закону.
Перманентна економічна криза, що не дозволила ЗМІ вийти на рівень нормальної рентабельності, а також численні випадки злочинів по відношенню до журналістів, призвели до появи в 1998 році довгоочікуваного Закону “Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів”. На основі хронологічно-кількісного підходу визначено, що протягом 1991–1995 років – першого періоду демократичного будівництва в Україні, – як законодавча влада, так і адміністрація Президента були зайняті прийняттям базових законів, що забезпечують основні правові рамки для діяльності інститутів демократичного суспільства. Саме в цей період були прийняті, або підготовлені для прийняття наступним скликанням законодавців, основні закони, що відносяться до права ЗМІ. Натомість період 1996-1999 років відзначено цілою низкою підзаконних актів – указів Президента України і розпоряджень та постанов уряду. Детальний аналіз положень, що регулюють функціонування преси, виявив низку проблем, притаманних українській суспільній ідеології і правовій системі взагалі. Зокрема, виявлено ознаки надмірної кодифікації і ускладнення процедур, наприклад, за відмови в наданні журналістам інформації. З іншого боку, деякі положення можуть тлумачитися неоднозначно в залежності від ситуації.
У четвертому підрозділі першої частини роботи “Національні правові системи ЗМІ Польщі і України в порівнянні” автор вперше робить спробу співставити характерні особливості національного