Аналіз відносин впливових польських партій і преси, констатує факт відсутності грамотного і сучасного підходу до ЗМІ. Проте політичні сили постійно змінюють своє відношення до преси в напрямку європейських принципів. В роботі з пресою поступово ангажуються кращі кадри з publik relations. Серед п'ятдесятьох (стан на 1999 рік) регіональних загальноінформаційних щоденних газет немає видань, які визнають офіційні зв'язки з політичними силами.

Далі піддано аналізу особливості відносин, що склалися між мас-медіа і Католицькою Церквою Польщі. На відміну від інших суспільних сил, Церква розвиває послідовну медіальну доктрину. Починаючи з Ватиканського собору і документа Інтер Міріфіка (Inter Mirifica), ця доктрина охоплює всю суспільну сферу і всіх працюючих в ЗМІ, а не тільки в католицьких мас-медіа і їхній персонал. З початком періоду трансформації суспільно-політичного ладу в Польщі і розвитком нової інформаційної моделі, католицькі ієрархи, стурбовані змістом мас-медіа, характеризують сучасні ЗМІ досить критично.

Серед дванадцяти загальпольських загальноінформаційних щотижневих газет тільки дві позначені офіційною інституціональною залежністю: “Слово – Дзєннік Католіцкі”, офіційно пов'язаний з Католицькою церквою, і практично урядова газета польської армії “Польска Збройна”. Серед інших видань навіть “Трибуна” - спадкоємиця органу Центрального Комітету ПОРП, яка ідейно пов'язана з партійним блоком “Союз Лєвіци Демократичней” маніфестує себе як незалежна “соціал-демократична газета”. Власне партійна преса трансформувалася в Польщі в 1993-1997 років у кілька низько тиражних періодичних видань (газети, журнали, бюлетені), що видаються, як правило, для вузьких кіл членів партій та їх симпатиків. За даними досліджень читацької аудиторії, ці видання читають не більш ніж 0.1 – 0.3% від усієї кількості читачів Польщі. Переважна частина журналів і газет на польському ринку преси є аполітичними в сенсі залежності від політичних угруповань т а інтересів. Виразні політичні симпатії преса виявляє лише під час виборів.

У висновку автор зазначає, що протягом періоду системних перетворень відносини між органами державної влади, центрами політичного впливу і мас-медіа Польщі кардинально змінилися. Зростання політичної незалежності наступило, головним чином, внаслідок дії ринкових механізмів (несприйняття читачами інформації партійної преси) і змін на польській політичній сцені. Політичні симпатії журналістів відповідають здебільшого настроям груп населення з різними політичними, соціальними, культурними інтересами.

Четвертий підрозділ “Українські друковані ЗМІ як заручники політичної кон’юнктури” присвячено формуванням відношень преси і центрів політичного і адміністративного впливу в Україні в період швидких змін політичного балансу.

Доведено, що структурні причини стагнації у відносинах державна влада – преса доповнювалися тяжкими економічними умовами, що були вкрай несприятливими для ведення самостійної економічної діяльності ЗМІ. Головні кошти виробництва в сфері преси були монополією державної влади і це давало ефективні важелі контролю за пресою з боку політиків.

Процеси перегрупування і диференціації політичних сил в Україні поступово відбивалася на симпатіях преси і, згодом, призвели до прямої залежності. На першому етапі трансформації демократичний напрямок політичного спектру представляли “Вечірній Київ”, “Незалежність”, “Літературна Україна” і кілька видань західно-українських областей, де до влади прийшли представники демократичних сил. Ідеологічне обличчя преси другого напрямку - “Правда України”, “Демократична Україна”, обласна періодика, - було менш виразне, проте або захищало ідеологічне status quo, або представляло ретроградну ідеологію. Автор зазначає тенденцію, коли політичні симпатії і шукання “свого читача” перетворювалися на пряму залежність ідеологічного спрямування видань від політичної лінії або доступу до матеріальних ресурсів.

Вже на другому етапі зафіксованл значна диференціація видань за політичними симпатіями. Дострокові парламентські і президентські вибори 1994 актуалізували проблему використання друкованих ЗМІ як інструмент пропаганди. Нового змісту набувають створені вже в незалежній Україні партійні видання - “Народна газета” (НРУ), “Товариш”(СПУ), “Коммунист” (КПУ), а також інші близькі до політичних угруповань газети і журнали – “Розбудова держави”, “Донецкий кряж”, “Шлях перемоги”.

До середини 1990-х атомізація політичної влади починає відображатися на площині “політика – мас-медіа”. Окремі політичні “гравці” і угруповання на політичній сцені України поширюють свій вплив на ЗМІ, забезпечуючи їй політичне прикриття і фінансове утримання. Прем’єрсько-президентське оточення забезпечувало політичну парасольку газеті “Всеукраинские ведомости”, “Правда Украины” (під патронатом тогочасного прем’єр-міністра П.Лазаренко), вплив окремих відомих політиків поширився на “Зеркало Недели”, “Регион”, “День”, до того ж окремі видання стали інформаційними рупорами окремих партій: “Час-Тайм” – НРУ, “Сільські вісті” – СПУ.

Готуючись до чергових парламентських виборів 1998 року, фінансово політичні групи, що прагнули легалізувати власні економічні інтереси в політичній сфері, взяли під свій контроль найбільш впливові формально незалежні ЗМІ. Автор виділив на 1998 рік чотири