Щодо зв'язку з магією, питання здається вичерпаними. І цей зв'язок надає гламуру право на дуже древній родовід, адже бажання виглядати не так, як завжди, виглядати краще, задля створення якоїсь ілюзії (багатства, сили, влади, сексуальної привабливості) існувало у людини, вірогідно, з того моменту, як вона стала людиною. Першим актом «гламуризації» можливо розглядати застосування одягу та прикрас. Адже відомо, що одяг, як захист від певних зовнішніх умов, не завжди є життєвою необхідністю. Дуже часто одяг, а тим більше прикраси, є засобом соціального і культурного кодування, засобом створення певної - ілюзорної - ідентичності, адже зовнішнє вираження не обов' яз- ково відповідає внутрішньому самовизначенню, воно може бути просто «вкодовано» (лицар у лицарських обладунках не обов'язково буде сміливою і благородною людиною, хоч лицарські код и кодекс це передбачають). Однак цю ситуацію ми навряд чи можемо розглядати як виникнення гламура, як специфічного соціокультурного коду (хоча саме тут майбутній гламур буде черпати свою енергію), це скоріше та потенція, яка властива людській культурі взагалі - створювати іншу, вторинну, штучну реальність, у якій людина може сховатися від загроз природи. Тобто, знову ж таки, практика цілком «магічна», де культура діє яка «захисна магія» від небезпек реальності.

Прототип гламуру, як специфічного соціокуль- турного коду, що характеризується рисами, які наведено вище, з' являється з появою класового суспільства й актуалізується, у першу чергу, через візуальну репрезентацію людини, основою якої виступає одяг. У своїй статті «Дендизм і мода» Ролан Барт зазначає, що «упродовж століть типів одягу було стільки ж, скільки й соціальних класів. Кожне соціальне становище мало свій костюм, й не було важко перетворити одяг у знак, позаяк сама станова різниця була чимось природним. Таким чином, з одного боку, одяг цілком підлягав умовному кодові, а з іншого - сам цей код апелював до природного чи, радше, божественного порядку» [1]. Тобто з давніх часів людина була схильна надавати дуже великого, майже метафізичного, значення своєму зовнішньому вигляду.

Якщо розглядати розвиток культури у ретро- спективі із завданням віднайти феномени структурно подібні до сучасного гламуру, то ми можемо побачити їх у придворній культурі вже давніх цивілізацій Сходу, таких як Єгипет та Месопотамія. Придворна культура характеризується не тільки високим рівнем статку, а звідси можливістю задовольняти найвитонченіші примхи, але і тенденцією структурувати реальність за певними естетичними зразками, привносити у життя елемент штучного, гіперкультурного, максимально його кодифікувати. Але у випадку давніх цивілізацій специфічний зовнішній вигляд і поведінка мають закодоване у традиції символічне і практичне значення, це не є «мистецтво для мистецтва», як ми бачимо це в гламурній культурі. Тут людина не може тільки завдяки своєму зовнішньому вигляду увійти у певне соціальне коло, як ми це спостерігаємо у культурі гламуру сьогодення, навпаки, належність до певної соціальної страти визначає і тип одягу. В архаїчних культурних системах змінити одяг значить змінити свою ідентичність.

Цілком «гламурних» характеристик набуває культура при дворах елліністичних царів та римських імператорів, де під впливом культурних контактів зі Сходом, поширюється культ витонченої краси, розкоші, штучності та екзотики, а також специфічний код поведінки, який характеризується надзвичайною екстравагантністю. Абсолютною іконою «античного гламуру» можна вважати славнозвісну Клеопатру.

Однак про гламур як актуальний соціокультурний код неможливо серйозно говорити до тих пір, поки на авансцені культурних процесів не з'являється такий феномен, як мода, з яким гламур генетично пов'язаний, а цього не відбувається до часів пізнього Середньовіччя у Західній Європі. Мода народжується, як динамічний компонент матеріальної культури, можливість виникнення якого пов'язаний з накопиченням певних статків серед досить широких мас міського населення, що дозволяє відноситися до одягу не як до простої життєвої необхідності, але і як до способу власної репрезентації у суспільстві і самовираження, що було неможливим у романський період, коли основна маса населення була надзвичайно бідною. Цьому сприяють і становлення та розвиток капіталістичних відносин і міжнародної торгівлі, що уможливило доступ до екзотичних товарів, а також сикулярізація культури, її відхід від церкви, яка накладала певні обмеження на можливості соціальних репрезентацій та тілесних практик. Королівські двори наче змагаються у витонченості та екстравагантності, ідеальним взірцем яких є бургундський двір за часів Філіпа Доброго [9, с. 127-129].

Достатньо лише побіжного огляду образотворчого мистецтва періоду Пізньої Готики та Раннього Ренесансу, щоб зрозуміти, що західна культура вступає у нову фазу розвитку матеріальної культури, основною характеристикою якої стає тепер насичена візуальність. Свого апогею ця нова гіпервізуалізована культура досягає у XVII і XVIII сторіччях, коли європейські королівські двори й аристократичні салони, наче передчуваючи скорий кінець аристократичної епохи, купаються у розкошах та екстравагантності, коли з'являються такі візуально насичені стилі, як бароко і рококо, коли штучне і культурне, витісняють природне на периферію, коли навіть природні об'єкти стилізовано за певними штучними схемами та кодами (яскравий приклад - Версальський парк). Двори Людовіка XIV чи Марії-Антуанети, з їх витонченим, доведеним майже до абсурду, етикетом та непомірною розкішшю, можуть розглядатися як осередки тогочасної гламурної культури.

Велика Французька Революція остаточно підірвала основи аристократичної культури